LITMIR.BIZ

Скачать книгу

кілька рушниць, менше ніж 30 чоловік билися як леви проти переважаючої сили ворога, на озброєнні якого були навіть кулемети. Рештки набоїв використали для себе – «щоб від своєї, не чекістської». «Живе Україна!» – останні слова, що, ймовірно, промовив Андрій Чорнота, виринули й потонули у глухих стінах кам’яної пастки людських доль.

      Тих, хто вижив, свідомо не стріляли на місці. Після катувань комендант Лук’янівки М. Ріхтер власноруч постинав їм голови сокирою.

      Загибель очільників одного з найлегендарніших рухів українського опору окреслила початок довгого і темного етапу для всього українського народу. Але Лук’янівська в’язниця стала свідком того, як з уламків дійсності народжується надія на майбутнє. І сьогодні вже від нас залежить, чи буде воно переможним.

      10 лютого 1969 року намагався вчинити самоспалення вчитель Микола Береславський[15]

      Береславський планував провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченку, але передумав робити це просто неба – був дуже сильний мороз, падав сніг, тому в парку майже нікого не було. Взявши з собою заздалегідь виготовлені транспаранти з гаслами «Боріться за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури!», Береславський зайшов до вестибюлю головного корпусу Київського університету.

      Заховавши каністру з бензином за два кроки від себе, за дверима, він голосно звернувся до студентів та викладачів зі словами: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!»

      Більше нічого зробити Береславський не встиг. «Я ще не скінчив говорити, – згадував він, – коли до мене підскочили, зірвали з мене ці транспаранти, руки скрутили – там здорові такі, я вже не пам’ятаю, бо я в такому нервовому стані був – чи це були молоді студенти, чи це були вже немолоді люди, але знаю одне, що були міцні та здорові. Схопили і, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такій невеличкій кімнатці».

      Швидкість та злагодженість дій вражає: студенти чи викладачі, які схопили Береславського, добре знали, що робити. Вже за 10–15 хвилин до університету приїхали представники КДБ. Активіста повезли спочатку до республіканського КДБ, а потім – до обласного. Микола Береславський впродовж 1960-х років активно поширював самвидав та інформацію про арешти й переслідування української інтелігенції, писав протести до вищих інстанцій про порушення законів. 10 лютого 1969 року він заходив до університету, обвішаний транспарантами, маючи на утриманні трьох неповнолітніх дітей і хвору матір.

      30 травня 1969 року Береславський був засуджений Київським обласним судом за статтею 62-1 («Публічні заклики до зради Батьківщини, вчинення терористичного акту або диверсії») Кримінального кодексу УРСР до 2,5 року ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Там Береславський неодноразово голодував на знак протесту проти тюремних порядків.

      В інтерв’ю 2001 року він згадував: «Лежав у лікарні, не давали мені лікування те, що треба. Я відчував сильний

Скачать книгу