LITMIR.BIZ

      Привіт, мамусі!

      Зазвичай я не приходжу до Емілі, заздалегідь не зателефонувавши. Тож набрала її домашній номер. Ніхто не відповів. Емілі дала мені ключі від свого будинку і попросила ключі від мого. Я була вражена – мені це видалося таким мудрим, дорослим, материнським рішенням. До того ж це означало, що ми справжні друзі. Ключами можна було скористатися в разі надзвичайної ситуації. Або ж якщо хтось із нас зарано приїздив на зустріч, а вдома нікого не було. Це також була надзвичайна ситуація.

      Я не хотіла втручатися в особисте життя Емілі, але воліла переконатися, що вона раптом не впала, нічого собі не пошкодила, не захворіла і не потребує допомоги.

      Хлопців узяти з собою я не могла. Бо ж раптом знайду щось жахливе? Моя уява малювала страшні картини. Ввижалося, що її будинок весь у крові в стилі Чарлі Менсона. Я бачила її у ванні крові.

      Вирішила зайти до Емілі, коли їхатиму забирати хлопців зі школи.

      Навіть просто звернути на доріжку перед її будинком видавалося небезпечним і моторошним. Мжичило, вітер розгойдував дерева, і мені здавалося, що гілки нашіптують: «Не ходи туди, не ходи». Жартую. Я при своєму розумі. Я не чую, як дерева розмовляють.

      Мене попустило, щойно я побачила на доріжці машину Марічели, прибиральниці Емілі. Марічела сказала, що вона вже закінчує, і це мене трохи заспокоїло. Якби Емілі лежала десь тут мертва або безпорадна, Марічела мусила б це помітити.

      Марічела – справжній янгол. Я б хотіла, щоб вона працювала і в нас, але ми з Майлзом не можемо собі цього дозволити.

      Вона сказала:

      – Сеньйора попередила, що її не буде чотири дні. Вона сказала, що я маю приїхати поприбирати, а потім заїхати ще раз, щоб подивитися, чи потрібно полити квіти.

      Чотири дні! Яке полегшення!

      – А ви зв’язувалися з нею?

      – Ні. А навіщо? – солодким голосом запитала Марічела. – Сеньйоро, з вами все гаразд? Хочете чогось випити? У сеньйори в холодильнику лишилися прекрасні фрукти.

      Прекрасні фрукти – це добрий знак. Емілі збиралася повернутися. Я попросила склянку води, і Марічела пішла, щоб налити її мені.

      Дивно було сидіти на канапі, де ми провели стільки годин з Емілі. Її великий зручний диван раптом видався громіздким і зловісним, як щось, у чому можна зав’язнути і вже не вибратися. Як венерина мухоловка. Я роздумувала над тим, чи не пошукати в будинку якихось підказок.

      Чому Емілі не сказала, що поїхала на чотири дні? Чому не передзвонювала мені? Я добре знала свою подругу. Сталося щось жахливе.

      Удома в Емілі я нервувала ще дужче, була ще більш наляканою. Чекала, що вона ось-ось зайде і запитає, що я тут роблю. Спершу я відчула б радість і полегшення від того, що нарешті бачу її, – а потім, напевне, провину, хоча вона й дала мені достатньо причин навідатися до неї без попередження.

      Де вона? Мені хочеться заридати, як дитина.

      Я глянула на фотографію близнючок над камінною полицею. У Емілі вдома було

Скачать книгу