LITMIR.BIZ

Скачать книгу

розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах в’ївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, – пролунав у голові голос матері. – Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді…»

      – Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, – знову заговорив батько, – та він… або ти… ви береглися?

      – Я приймала протизаплідні таблетки, – кивнула вона. – Не спрацювали.

      – Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, – сказав він, вдивляючись у її обличчя. – І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.

      З її серця немов гора спала – дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.

      – А от твоя мати багато чого тобі розкаже, – вів далі він, – і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?

      Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором – продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.

      – Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? – тихо спитала Френ.

      – А ти просиш мене стати на твій бік?

      – Не знаю.

      – Що будеш робити?

      – З мамою?

      – Ні. Із собою, Френні.

      – Не знаю.

      – Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.

      – Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.

      – Через дитину?

      Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.

      – Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…

      Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом – страждай поволі» – одна з улюблених приказок матері.

      – Він слабкий, – сказала вона. – Краще не поясню.

      – Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?

      – Ні, – відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, – вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. – Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін.[49]

Скачать книгу