LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      – Тоді час їхати, – відповів він, загасивши сигарету об каблук.

      Останнім обов’язком Генерала було попрощатися з дворецьким, кухарем, домоправителькою та трійцею юних нянечок. Дехто з них просився поїхати з нами, однак Мадам твердо відмовила, і без того переконана в надмірності своєї щедрості, зважаючи на заплачене за офіцерів Генерала. Звісно ж, вона мала рацію. Я знав принаймні одного генерала, який, коли йому запропонували місця для його штабу, продав їх тим, хто дали найбільше. Тепер Мадам та її помічники всі ридали, крім підстаркуватого дворецького з пурпуровою аскотською краваткою на зобуватій шиї. Він почав свою службу як ад’ютант Генерала, коли той був усього лиш лейтенантом, і вони разом служили під французами у пекельні дні Дьєнб’єнфу. Генерал стояв на нижній сходинці, аби не ззирнутися зі старим.

      – Пробачте, – сказав він, опустивши непокриту голову, стискаючи кептаря в руці. То був єдиний раз, коли я чув, як він вибачається перед кимось, окрім Мадам. – Ви гідно нам служили, а от ми вчиняємо негідно. Але жоден з вас не постраждає. Беріть з вілли все, чого забажаєте, й ідіть. Якщо хтось спитає, не кажіть, що знаєте мене, що працювали на мене. Але про себе можу сказати – присягаюся вам, я не покину боротися за нашу країну!

      Коли Генерал почав ридати, я подав йому носовичка. Запанувала тиша, і дворецький промовив:

      – Я одне у вас попрошу, пане.

      – Що саме, друже мій?

      – Вашу зброю, щоб я зміг застрелитися!

      Генерал похитав головою й промокнув очі моїм носовичком.

      – Ти цього не зробиш. Іди додому і чекай на моє повернення. Тоді я дам тобі зброю.

      Коли дворецький спробував козирнути йому, Генерал натомість простягнув йому руку. Нині про Генерала багато чого говорять, однак я можу лише засвідчити, що він був щирою людиною і вірив у все, що казав, навіть якщо то була брехня. Це не надто відрізняє його від більшості людей.

      Мадам роздала слугам конверти з доларами (товщина конвертів відповідала статусові). Генерал повернув мені носовичка й супроводив Мадам до авто. У цій останній подорожі він сам сів за обтягнуте шкірою кермо й рушив на чолі двох автобусів до аеропорту.

      – Я поїду в другому, – сказав Клод. – Ти сідай у перший, проконтролюй, щоб водій не заблукав.

      Перш ніж зайняти своє місце, я затримався біля воріт, щоб востаннє глянути на віллу, яку свого часу звели корсиканські власники плантації гуми. Величезний тамаринд височів над схилами даху, довгі, вузлуваті стручки його кислих плодів звисали з віт, наче пальці мертв’яка. Слуги досі стояли у просценіумі на сходах. Коли я помахав їм рукою, вони сумлінно помахали мені у відповідь, і кожен стискав у другій руці білий конверт, який у сяйві місяця перетворився на квиток у нікуди.