LITMIR.BIZ

      Коли ми зібрались іти, дощ нарешті вщух. Ми палили свої останні сигарети біля входу до вологої, повної калюж алеї, яка вела з пивниці, коли з темряви цього лона вивалилася трійця морпіхів-гідроцефалів, співаючи: «Прекрасний Сайгон! О, Сайгоне! О, Сайгоне!» Хоча була лише шоста година, вони були вже п’яні, заливши пивом свою втому. У кожного на плечі висіла М-16, і всі наче мали зайву пару яєць. Після детальнішого огляду виявилося, що ці яйця – гранати, що звішувалися по обидва боки від пряжки ременя. Хоча форма, зброя та шоломи – все було американського виробництва, як і в нас, переплутати з американцями їх було неможливо – видавали зубчасті шоломи, ті сталеві каструлі, що були розроблені для американських голів, а отже, завеликі для будь-кого з нас. Голова одного з морпіхів згиналася під його вагою туди-сюди, аж поки він не врізався в мене, лаючись, бо шолом провалився йому аж на носа. Коли він підняв його, я побачив затьмарені очі, що він відчайдушно намагався сфокусувати.

      – Привіт! – сказав він. З рота в нього смерділо, а південний акцент був такий густий, що я заледве його зрозумів. – Це що? Поліцай? Що ти робиш поряд зі справжніми солдатами?

      Ман струснув на нього попіл.

      – Цей поліцай – капітан. Козирніть старшому, лейтенанте.

      Другий морпіх, теж лейтенант, відповів:

      – Як скажете, майоре.

      На що третій, ще один лейтенант, сказав:

      – До біса майорів, полковників, генералів. Президент утік. Генерали – пф-ф-ф! Як дим. Нема. Рятують власні зади, як і завжди. Знаєте що? Нам лишається прикривати відступ. Як завжди.

      – Який відступ? – спитав другий морпіх. – Нема куди відступати.

      Третій погодився:

      – Ми мертві.

      – Майже мертві, – сказав перший. – Наша робота – вмерти.

      Я викинув сигарету.

      – Ви ще не мертві. Повертайтеся до своїх постів.

      Перший морпіх ще раз сфокусував очі на моєму обличчі і зробив крок уперед, так що його ніс майже торкався мого.

      – То що ти таке?

      – Це вже занадто, лейтенанте! – вигукнув Бон.

      – Я скажу тобі, що ти таке, – морпіх ткнув пальцем мені в груди.

      – Не варто, – сказав я.

      – Байстрюк! – загорлав він. Інші двоє лейтенантів розреготались і приєдналися до нього. – Байстрюк!

      Я вихопив револьвера й тицьнув дуло морпіхові між очі. Друзі в нього за спиною нервово перехопили гвинтівки, однак більше не зробили нічого. Вони були не при собі, проте не аж так, щоб вважати себе швидшими за моїх

Скачать книгу