LITMIR.BIZ

Скачать книгу

гаразд, – думала Селеста, – хіба ні? – А далі неначе зверталася до того незнайомця: – Ти намагавсь пограбувати чесного громадянина й тепер терпи, якщо по-твоєму не вийшло. Ти справедливо міг і загинути. Мені тебе шкода, але таку долю ти заслужив. Ти свою роль зіграв і тепер розплачуйся».

      Вона поцілувала чоловіка в лоб.

      – Чоловіче, – прошепотіла вона. – Ставай під душ. А я подбаю про твій одяг.

      – Справді?

      – Справді.

      – Що ти збираєшся з ним робити?

      Вона поки що не знала. Може, спалити? Було б добре, але де? Таж не в помешканні. Хіба на задвірку. Утім, хутко до неї дійшло, що хтось помітить, як вона спалює одяг на задвірку о третій годині ночі (та хоч би й коли).

      – Я його виперу, – промовила вона, коли їй спала ця думка. – Я ретельно виперу його, а потім ми покладемо його в торбину на сміття й закопаємо.

      – Закопаємо?

      – Викинемо на звалище. Хоча стривай, – її думки тепер рухалися швидше, ніж її губи, – ми заховаємо торбину до вівторка. Це той день, коли вивозять сміття, еге?

      – Справді…

      Він відкрутив душ, не відводячи від неї погляду. Поріз на його грудях тепер потемнів, і Селеста знову стурбовано подумала про СНІД, гепатит і про багато інших хвороб, які можуть бути в чужій крові, адже вона отруйна й іноді смертельно.

      – Я знаю, коли приїздять вантажівки. О сьомій п’ятнадцять вони вже тут, окрім першого тижня в червні, коли від’їжджають учні коледжу й лишають по собі чимало сміття, тоді вони їдуть пізніше, щоб…

      – Селесто, кохана моя. То що ти збираєшся зробити?

      – Коли я почую гуркіт вантажівки, я швиденько спущуся сходами й побіжу за нею, ніби забула щось винести, й кину свою торбину в кузов. Правильно я мислю?

      Вона всміхнулася, хоч їй було зовсім не весело. Він сунув руку під бризки душу, хоч усе ще стояв обличчям до неї.

      – Гаразд. Але ж…

      – Що?

      – Гадаєш, усе буде добре?

      – Так.

      «Гепатит А, В і С, – подумала вона. – Ебола. Тропічні хвороби».

      Його очі знову розширилися.

      – Моя люба. Можливо, я вбив людину. О, Господи!

      Їй хотілося підійти й доторкнутися до нього. Їй хотілося вибігти з кімнати. Їй хотілося погладити йому шию, сказати, що все буде гаразд. Їй хотілося втекти якнайдалі, поки вона встигне обміркувати все це.

      Вона залишилася там, де й була.

      – Я виперу одяг.

      – Окей, – сказав він. – Випери.

      Вона знайшла під зливальницею гумові рукавички, ті, в яких чистила унітаз, наділа їх і перевірила, чи немає в гумі дірок. Коли допевнилася, що дірок немає, взяла Дейвову сорочку зі зливальниці та підняла його джинси з підлоги. Джинси також були темні від крові й лишили пляму на білих кахлях.

      – Як ти примудривсь так закаляти джинси?

      – Ти про що?

      – Чому вони всі в крові?

      Він подивився на штани, що звисали з її руки. Потому скинув очима на підлогу.

      – Я нахилявся над ним. – Він стенув плечима. – Не знаю.

Скачать книгу