LITMIR.BIZ

Скачать книгу

– усі селяни зібралися, щоб із ними попрощатися. Уздрівши селянина Гейворта, канібали помітили, що ходить він без милиць.

      – Не розумію! – вражено вигукнув один з канібалів-чоловіків. – Я думав, ми вашу ногу з’їли!

      – Таки з’їли! – підтвердив Гейворт. – Однак у дивних з Болотяної Твані, коли вони гублять кінцівки, відростають нові[4].

      На обличчі людожера промайнув загадковий вираз. Він наче ще щось намірявся сказати, та потім передумав. Натомість сів на коня й разом із двома своїми супутниками вирушив у дорогу.

      Минали тижні. Життя в Болотяній Твані повернулося у звичну колію – для всіх, крім селянина Гейворта. Він став якийсь неуважний, і часто тепер протягом дня селяни помічали, як він замислено спирається на сапку й дивиться кудись на болота. Він думав про капшук із грішми, який заховав під мостину долівки. Що ж йому з ними робити?

      Усі друзі давали йому поради.

      – Можеш собі купити повну шафу ошатної одежі, – запропонував селянин Беттельгейм.

      – І де я її носитиму? – спитав селянин Гейворт. – Я цілий день, не розгинаючись, стою на болоті; шкода одягу, пропаде.

      – Можеш купити собі бібліотеку гарних книжок, – порадив селянин Гегель.

      – Але я не вмію читати, – відказав Гейворт, – і ніхто в Болотяній Твані не вміє.

      А найдурнішу пораду дав селянин Башляр.

      – Купи слона, – сказав він, – болотяне зілля на базар возитимеш.

      – Але він усе зілля поїсть, ще й продати не встигну! – роздратовано заперечив Гейворт. – От би хату до ладу привести. Очерет не рятує від вітру, і взимку протяги гуляють, холодно.

      – Можеш грішми стіни обклеїти, – придумав селянин Андерсон.

      – Не будь дурнем! – гримнула на нього селянка Саллі. – Купи нову хату, та й по всьому буде!

      Так Гейворт і вчинив: збудував хату з дерева, першу таку в Болотяній Твані. Була вона невеличка, проте міцна й добре захищала од вітру. В ній навіть двері були, такі, що відчинялися й зачинялися на петлях. Селянин Гейворт вельми пишався своєю хатою, і все село йому заздрило.

      Минуло кілька днів, і до них знову завітали гості. Було їх четверо: троє чоловіків і жінка, – а що вбрані вони були в ошатний одяг і приїхали верхи на арабських скакунах, то селяни вмить зрозуміли, що це законослухняні канібали з узбережжя Послуху[5]. Однак ці канібали зовсім не схожі були на таких, що вмирають з голоду.

      І знову селяни з’юрмилися довкола та зачудовано їх споглядали. Жінка-людожерка, вбрана в сорочку, виткану із золотої нитки, у штанах, застібнутих на перлини замість ґудзиків, і чоботах, оторочених лисячим хутром, сказала:

      – Кілька тижнів тому до вашого села приїздили наші друзі, і ви були до них вельми ласкаві. А позаяк ми люди, що не звикли до ласкавості, то хочемо вам подякувати особисто.

      І канібали зійшли з коней та вклонилися селянам, а відтак заходилися тиснути їм руки. М’якість шкіри людожерів неабияк вразила селян.

      – Але, перш ніж ми поїдемо, є ще одне! – мовила людожерка. – Ми чули про ваш винятковий

Скачать книгу