LITMIR.BIZ

Скачать книгу

я зібрав свої нечисленні манатки й звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.

* * *

      Одначе життя тривало. Спливло зовсім небагато часу, і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.

      Я довго чекав на неї в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Та коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар Porsche Cayman. Хоча ні, Porsche Cayman я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, ніби Audi R8 щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена в собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. Із ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я скулився, відчуваючи, як спиною забігали мурашки, а в животі щось залоскотало, проте погляду не відвів.

      Великий об’ємний знак питання й надалі висів поміж нас. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не з’ясувавши просто тут і зараз, хто ми є одне для одного. Попри це, добрі півгодини ми розмовляли на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика й, увесь пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.

      Певна річ, вона мені відмовила. Ще навіть не сформулювавши своєї пропозиції, я збагнув, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, щоби це зрозуміти. (Хоча, щиро кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка – ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю й пацанячими вибриками під час нашого попереднього, «осіннього» побачення).

      Тож Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула на знак прийняття непростого рішення й повернула голову в мій бік. А тоді проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.

      – Ні, Максе. Я не можу погодитись. Ти наче вітер: сьогодні є, завтра нема, – тихо промовила дівчина, крадькома спостерігаючи за моєю реакцією.

      Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розвіялись, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, – застигло в моїй голові, – я наче вітер! Я – вільний! Вільний, мов вітер у полі, мов птах у небесах».

      Мені, знаєте, дуже заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

      – Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, як ти маєш рацію, – сказав я їй. – Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, який я щасливий із цього. Прощавай.

      Маруська позеленіла.

      – Іди в жопу, Кідрук!

* * *

      Як бачите, спочатку я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилося. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

      Минули

Скачать книгу