LITMIR.BIZ

Скачать книгу

п’ятнадцять з одним люїсом. Чорнота немилосердно глянув на коменданта:

      – Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити.

      Ми сіли на своїх вже осідланих коней, і Андрій став викликати кінних козаків:

      – Соловій! Андрійченко! Отамасі – оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!

      Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметчиків:

      – Левадний, дай Гуцулякові люїса – віддамо тобі два.

      Левадний взяв у одного з козаків люїса, притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім, легко піднявши лівою рукою догори, зробив три постріли і, взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий кремезний Гуцуляк зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.

      – Василенко! – крикнув Чорнота до одного із старшин. – Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.

      Виїжджаєм із манастиря і, проїхавши з кілометр[81] по дорозі на Жаботин, звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків – може, селянин зле полічив большевиків і їх більше.

      – Як і буде на десяток більше, то я знаю, кого взяв з собою.

      До потрібних нам хуторів кілометрів із сім.

      Переїжджаєм декілька ярів і, виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса, даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.

      Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:

      – Так і є – з півтора десятка. Видно, це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь-но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і, як будуть тікати, бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.

      Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і, перескочивши рів, пустилися на хутір. На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемета, і, поки ми доскочили до хутора, червоноармійці, сівши на коней, пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин. Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка ґраната, і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла.

      Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.

      Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися під ліс,[82] рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків люїс. Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули вбік і,

Скачать книгу