Ті, що співають у терні - Коллін Мак-Каллоу

Скачать книгу

про це знаєш?

      – Мамі подобається народжувати та ростити дітей; вона робила це багато разів. І в неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?

      – Партеногенез, – мовив священик. – Що ж, нехай щастить тобі, Меґґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

      – Тоді у мене буде Гал, – сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: – А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?

      – Колись піду, Меґґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, – відповів священик із гіркотою в голосі.

      6

      Як не крути, а Меґґі довелося таки повернутися додому: Фіона не могла впоратися без неї по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирі сам, він негайно розпочав голодування на знак протесту – і його теж довелося повернути до Дрогеди.

      У серпні було дуже холодно. Минув рік відтоді, як вони перебралися до Австралії, але теперішня зима була холоднішою за попередню. Без дощів повітря стало таким хрустким і холодним, що обпікало легені. На вершинах Великого Водороздільного хребта, за триста миль на схід, снігові шапки були товщими, аніж впродовж багатьох попередніх років, але з часу минулорічної мусонної повені західніше села Беррен Джанкшн не випало ані краплини дощу. Люди в Джилі заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати і, схоже, вже почалася.

      Коли Меґґі побачила свою матір, наче все її єство придавив страшенний тягар – може, через відчуття, що дитинство закінчується, а може, через передчуття того, що то є таке – бути дорослою жінкою. Зовні начебто ніяких змін не сталося – хіба що знову збільшився живіт, але внутрішньо Фіона загальмувалася, немов старий годинник, що уповільнюється й уповільнюється, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавість і моторність, які, як здавалося Меґґі, ніколи не полишали її матір, бо вона піднімала і ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у її ходу вкралася якась невпевненість; майбутнє народження дитини не радувало її, зникла навіть та ретельно стримувана втіха, яку вона завжди відчувала, коли дивилася на малого Гала.

      А маленький руденький хлопчисько дибав собі туди-сюди, досліджуючи будинок і всюди пхаючи свого маленького носика, та Фіона навіть не намагалася приструнити його чи наглядати за ним. Вона важко чвалала своїм нескінченним колом – плита, кухонний стіл і раковина – немов нічого іншого не існувало. Тому Меґґі не мала вибору: вона заповнила ту пустку і стала для малюка матір’ю. Це не було для неї пожертвою, бо вона любила це маленьке створіння і знайшла в ньому охочий об’єкт для всієї своєї любові; бо Меґґі відчула потребу щедро одарити цією любов’ю яку-небудь людську істоту. А малий плакав без неї, вимовляв її ім’я частіше за всі інші, простягав до неї рученята, щоб вона взяла його почукикати; і Меґґі з того тішилася. Попри всю марудну хатню роботу – в’язання, латання, шиття, миття, прасування, догляд за курми

Скачать книгу