LITMIR.BIZ

Скачать книгу

стояв на дорозі й дивився, як за мотоциклом здіймався довгий хвіст куряви. – Ну, почекай, прийдеш ти в гараж – я тебе повчу тепер. Я тебе навчу…

      Та Оленка не прийшла, поставила мотоцикла у себе вдома і їздила до пізньої осені, аж поки й випав сніг.

      Після Нового року їй іще додалося роботи. Вона сиділа у кабінеті голови колгоспу і мало не плакала.

      – Даниле Павловичу, я й третій курс не закінчила – який із мене агроном?

      – А я й не кажу. Будеш поки бригадиром-агрономом.

      – Та ви що? – дівчина аж зі стільця схопилася. – Хочете, щоб я на вашій роботі ноги вистягла? В інших колгоспах по три агрономи, а ви на одну недоучку півколгоспу вішаєте.

      – Сядь. Не вішаю я на тебе нічого – головний агроном є, може, й іще когось пришлють, як своїх кадрів не виростили. Тільки не забувай, Олено Миколаївно, – приїжджому спеціалісту не те, що своєму, – де хочеш, хоч із пальця виламай, а житло дай. А ти тоді посунься. Й інших колгоспників треба посунути. Ти ось брикаєшся, кажеш – важко тобі. А я так думаю: у нас землі хороші – вродять цього року й наступного зернові, та щоб не по п’ятнадцять центнерів із гектара, а хоча б по двадцять п’ять, то ми б іще одну вулицю заклали. Не для когось, Олено Миколаївно, а для своїх людей – вони того варті. – Данило Павлович спочатку дивився на Олену крізь окуляри, потім зняв їх, поклав на стіл перед собою. – Та твоєї академії малувато для землі. Тут ще й інше треба. Наші діди у столицях не вчилися, а хліб ростити уміли.

      – Так вони ж не в колгоспі працювали, – вирвалося в Олени.

      Данило Павлович глянув їй прямо у вічі й нічого не сказав.

      Зиму Оленка любила. Вона їй і досі здавалася тією казковою Сніговою королевою, яка увечері зазирала у замерзлі шибки. Захурделить, насипле снігу мало не по самі вікна і виплакує у димарі, немов жаліється, що замерзла. Малою нищечком лежала на печі і вслухалася у те завивання, а тепер Іван висовував чорняву голівку з печі й трохи злякано питав:

      – Мамо, а чого то воно?

      – Що? – не зрозуміла Олена.

      – У трубі отак – у-у-у-у, – показував їй хлопчик.

      – Чуєш, що на вулиці робиться, – тому і в димарі таке. То вітер.

      – Ні, – заперечливо хитав головою хлопчик. – То не вітер. – Припадав головою до подушки й прислухався. Потім знову виглядав із печі. – Мамо, може, то вона на піч проситься?

      – Хто?

      У вечірні години Олена подовгу сиділа над книгами. Просила Івана, щоб не заважав, і той часто нудився сам на печі, особливо коли й дід з бабою були чимось зайняті. І тепер він винувато дивився на матір, боячись, що вона нагримає на нього.

      – Зимка, – промовив тихенько і натягнув теплу ковдру по самі плечі.

      Олена посміхнулася:

      – Зимка на піч проситься? Тоді давай пустимо.

      Хлопчик закліпав очима, перевів погляд на Наталку, яка зашивала велику дірку на його нових штанях і зараз сердилася. Дід пішов до когось із сусідів грати в карти. Запитати було ні в кого, чи пускати зиму на піч, і хлопчик на якийсь час затих, знову прислухаючись, що воно таке робиться на вулиці,

Скачать книгу