LITMIR.BIZ

      За годину ми вже приїхали в Сент-Джонс-Вуд. Я була навдивовижу виснажена – як подіями ночі, так і дивною енергією, що йшла від Лілі. Вона без упину метушилася, курила – потім раптом замовкала, і повисала така важка тиша, що я майже відчувала вагу її думок.

      – Хто то був? Той хлопець учора? – Я зберігала нейтральний голос та спокійний вираз обличчя.

      – Та ніхто.

      – Ти казала, що він твій хлопець.

      – Ну, значить, хлопець. – Її голос напружився, обличчя не виказувало жодної емоції. Коли ми під’їхали ближче до будинку її батьків, вона схрестила руки на грудях та притисла коліна до грудей. У неї став такий зухвалий погляд, наче вона вже вела з кимось німу битву. Я спочатку сумнівалася, чи правду вона сказала щодо Сент-Джонс-Вуд, але потім вона показала рукою на широку вулицю, засаджену деревами, і сказала повернути в третій з’їзд праворуч. Вулиця була такою, на яких зазвичай живуть дипломати й банкіри-емігранти з Америки. Такими вулицями, здається, навіть ніхто ніколи не їздить. Я припаркувала машину та глянула на високу білу будівлю, прикрашену ліпниною, з охайно підстриженими тисами й бездоганними вікнами.

      – Ти живеш тут?

      Вона ляснула пасажирськими дверцятами так, що машина загриміла.

      – Я не живу. Вони тут живуть.

      Вона відчинила двері, і я ніяково пішла за нею, відчуваючи себе незваною гостею. Ми зайшли в просторий хол із високою стелею, паркетом на підлозі та величезним дзеркалом у золоченій рамі на стіні – на ньому вже й місця не лишилося від білих карток-запрошень. На маленькому старовинному столику поряд стояла ваза з чудовим букетом – запах квітів заповнював собою все приміщення.

      Звідкись із другого поверху долітав галас, може, дитячі голоси – складно було розібрати.

      – Мої брати, мамині діти від другого шлюбу, – презирливо пояснила Лілі, проходячи в кухню. Вочевидь, вона чекала, що я піду за нею. Кухня була величезна, у модерністських сірих кольорах. Поліровані робочі поверхні сіро-коричневого кольору тяглися всюди. Усе тут кричало грошима: від тостера «Дуаліт» до кавової машини, яка була досить складною навіть для роботи в міланській кав’ярні. Лілі оглянула вміст холодильника, витягла звідти контейнер зі шматочками свіжого ананаса й почала їсти просто руками.

      – Лілі? – Згори почувся схвильований жіночий голос. – Лілі, це ти? – Звуки кроків сходами.

      Лілі закотила очі.

      У дверях з’явилася блондинка. Спочатку вона глянула на мене, потім на Лілі – та жадібно закидала шматочки ананаса до рота. Підійшовши до дівчини, блондинка забрала в неї контейнер:

      – Де, чорт забирай, ти була? У школі всі просто шаленіють! Тато їздить по всьому району, розшукуючи тебе! Ми думали, тебе

Скачать книгу