LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.

      Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їх – і Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.

      – Як вони могли таке зробити? – спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?

      Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.

      Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.

      – Дякую, – прошепотів він.

      15

      Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.

      Із двигунів зі свистом вилітала пара.

      – Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, – звеліла панна Ґрибайте. – Треба, щоб завжди був доступ до туалету.

      – Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? – стала просити дівчинка з лялькою.

      – Мамо, – запхинькав хтось малий, – мені страшно. Увімкни світло!

      – Ні в кого ліхтаря немає? – спитав хтось.

      – Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, – буркнув лисий.

      – Пане Сталасе, – сказала мама, – будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.

      – Дівчинко, – розпорядився він, – визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.

      Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.

      – Сонце встає, – сказала я.

      – Поезії не треба, – буркнув лисий. – Що там діється?

      Паровоз знову свиснув, потім клацнув.

      – Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, – сказала я. – Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.

      Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.

      – Усюди на платформі лежать речі, – сказала я. – І багато їжі.

      Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.

      – Виїжджаємо зі станції, – розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. – Там люди, – повела я далі. – І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розп’яття.

      Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.

      Він прийшов провести нас в останню путь.

      16

      Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».

      Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.

      – Ми підходимо до станції, – сказала я.

      – Що там написано на знаку? – спитав лисий.

      Я

Скачать книгу