LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Почула крик – і побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.

      – Не стій, Ліно, – сказав із вагона сивий. – Швиденько там з відрами.

      У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.

      Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.

      З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, – казало воно. – Біжи!»

      Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»

      – Що з нею? – почулось у вагоні.

      «Біжи, Ліно!»

      Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.

      – Ліночко, повертайся, – просила мама.

      Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти… так само як ти впізнаєш руку Мунка».

      – Давай!

      Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.

      Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.

      – Сподіваюся, ти добре скупалася, – сказав він.

      – Що ти там бачила, дівчинко? – допитувався лисий.

      – Я… я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей…

      Люди тихо охнули.

      Двері вагона захряснулися.

      – А скільки було тим дітям? – тихо спитав Йонас.

      – Не знаю. Вони далеко були.

      Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.

      – Мені хотілося бігти, – прошепотіла я їй.

      – Можу тебе зрозуміти, – відказала мама.

      – Можеш?

      – Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.

      – Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, – сказала я.

      – Ми знаємо, хто ми, – сказала мама. – Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?

      Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.

      – Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, – зізналася я мамі.

      – Але ми не хворі, – сказала мама. – Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.

      Що, правда?

      18

      Ми не були хворі, а от інші люди – так. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс,

Скачать книгу