LITMIR.BIZ

Скачать книгу

оце випадково в туалет впустили, – збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.

      Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба… Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!» – і показав на наш вагон.

      Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.

      – Вас могли вбити!

      – У нас усе добре, мамо, – оголосив Йонас. Його голос тремтів. – Ми ходили шукати тата.

      – Де Андрюс? – із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.

      – Він із нами ходив, – пояснила я.

      – Але де ж він? – питала його мати.

      – Він хотів знайти свого тата, – сказала я.

      – Його тата? – вона важко зітхнула. – Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько… – вона відвернулась і розплакалась.

      Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.

      – Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! – сказав Йонас.

      Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.

      – Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, – розповів Йонас. – І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.

      Я дістала з кишені мамину частку.

      Вона побачила в мене на пальці обручку.

      – Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші, – сказала я. – Тато сказав, що можеш її продати.

      – І сказав, щоб ти згадала про дуб, – сказав Йонас.

      Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.

      – Не плач, матусю! – сказав Йонас.

      – Дівчинко! – закричав лисий. – А що ти ще поїсти принесла?

      – Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, – сказала мама. – Він голодний.

      Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.

      – Це ж для твоєї мами, – сказав він. – Що ще в тебе є?

      – Оце і все, що він мені дав.

      – Скільки вагонів у тому потязі?

      – Не знаю, – сказала я. – Може, двадцять.

      – Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?

      – Так.

      – Мабуть, твій батько має рацію, – сказав він.

      Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.

      – Це для твоєї мами, – сказав лисий чоловік. – Простеж, щоб вона з’їла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.

      – Він не хотів із нами йти, – пояснював мій брат пані Арвідене. – Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.

      – Ми не сперечалися, – втрутилася я.

      – Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що він – син офіцера… – пані Арвідене затулила обличчя

Скачать книгу