LITMIR.BIZ

Скачать книгу

нам привітання, – сказала Сандра.

      – Хто мав? – спитав я.

      – Доктор Гоніккер – старий.

      – І що ж він виголосив?

      – Він не прийшов.

      – І привітальної промови не було?

      – Та ні, була. Доктор Брид, той, з ким ви побачитесь завтра, з’явився весь захеканий і щось там промовив.

      – Що саме?

      – Сказав, сподівається, що багато хто з нас зробить кар’єру в науці, – Сандра не вважала ці слова смішними. Вона пригадувала урок, що сильно вразив її, і повторювала його затинаючись, але старанно. – Сказав, що головна проблема світу… – Вона зупинилась, роздумуючи, потім невпевнено повела далі: – Головна проблема світу в тому, що люди тримаються старих забобонів, а не науки. Сказав, що якби всі більше займалися наукою, не було б усіх цих халеп.

      – Він ще сказав, що наука колись розкриє головну таємницю життя, – додав бармен, почухав потилицю і спохмурнів. – Щось таке я читав у газеті цими днями, нібито нарешті відкрили цей секрет… про що ж там ішлося?

      – Не чув, – промимрив я.

      – Я читала, – сказала Сандра. – Два дні тому.

      – Саме так, – сказав бармен.

      – Отже, у чому полягає секрет життя? – спитав я.

      – Забула, – зітхнула Сандра.

      – Протеїн, – проголосив бармен. – Вони відкрили якийсь секрет протеїну.

      – Ага, – сказала Сандра, – саме так.

      12

      Насолода кінця світу

      Потім до нас приєднався бармен старшого віку. Там, у барі «Мис Код» готелю «Дель Прадо», почувши, що я пишу книгу про день, коли скинули бомбу, він розповів мені, як сам прожив той день, що це був за день у тому самому барі, де ми сиділи. Він розтягував слова, як В. К. Філдс[5], а його ніс був схожий на добірну полуницю.

      – Тоді цей бар не звався «Мис Код», – казав він. – Не було цих клятих рибальських сіток та мушель на стінах. Тоді був «Вігвам навахо». Індіанські ковдри та коров’ячі черепи повсюди. На столах – маленькі тамтами. Якщо відвідувачі хотіли покликати офіціанта, вони мали бити в тамтами. Мене намагалися примусити, щоб я носив на голові пір’я на зразок індіанського воїна, але я відмовився. Одного разу сюди зайшов справжній індіанець-навахо. Він сказав мені, що навахо не мешкали у вігвамах. «Суцільний сором», – сказав я йому. А ще раніше тут була «Помпея» – усюди валялася відпала штукатурка. Однак назва цього місця не має значення: світло так ніхто й не відремонтував.

      Та й кляті клієнти не змінились, і кляте місто навкруги теж. Того дня, коли скинули кляту гоніккерівську бомбу на японців, приходить якесь ледащо й починає канючити питво. Він, бач, хотів випити з тієї нагоди, що незабаром кінець світу. Отож я намішав йому «Насолоду кінця світу»: видовбав ананас, залив туди півпінти м’ятного лікеру, додав збитих вершків і зверху поклав вишеньку. «Ось, тримай, жалюгідний сучий сину, – кажу йому, – щоб потім не нарікав, ніби я для тебе нічого не зробив». Тут заходить інший хлопець та й каже, що звільняється з Дослідної лабораторії, – мовляв, що б учені не розробляли, з цього все одно вийде зброя, так чи інакше. Сказав, що не хоче надалі

Скачать книгу