LITMIR.BIZ

Скачать книгу

бійцям місцеві. Уже по обіді, однак сонце пече немилосердно. Андрій, який водив і показував мені місцевість та шо, де і як, раптом згадує.

      – О! А я ж тобі сепаратиста не показав!

      – Кого? – У мене округлюються очі.

      – Та це ж саме інтєрєсне! Ходімо!

      Андрій веде мене на соняшникове поле. Минаємо бронетехніку, бліндажі, кілька воронок від мінометних подарунків терористів, і нарешті моїм очам відкривається картина. На своєрідній галявинці посеред знесених міною соняхів стоїть пластиковий таз з водою. Поруч у тарілці накидано якоїсь їжі. А біля стоїть сірий гусак. Він, мабуть, лежав, однак, почувши наші голоси, піднявся і зустрічає нас в усій своїй красі. Гусак роздивляється гостей, нахиляючи голову набік. Розкриває рота, однак замість галасу чи шипіння звідти вилітає тихе, ледь чутне чавкотіння.

      – Оце і є Сепаратист. – Андрій колупає в зубах соломинкою. – Він у нас контужений, тож вважай.

      – А кинутися може?

      – Та ні, не кинеться, переляканий сильно, навпаки, до землі припадає і ховається.

      Сірий «сепаратист» прислуховується до нас, та не тікає. Андрій доливає йому в банячок води.

      – Кілька днів тому пішли ми обдивитися територію після чергового мінометного обстрілу і знайшли його. Їх тут було двійко, однак одного вбило на місці. А цей вижив. Тепер у нас тут.

      – А звідки вони тут узялися?

      – Ну багато людей повтікало з Мар’янки, коли бої були. Може, сарай зруйнувало пострілом і гуси втекли чи господарі випустили, шоб не подохли, всіх же не забереш?

      Ще деякий час стоїмо біля «сепаратиста». Той заспокоюється, втрачає до нас цікавість і п’є водичку.

      Ми з Андрієм повертаємося на пост. Навколо все та ж картина знищеної землі – постріляні будинки, звалені лінії електропередач, перериті дороги і залізобетонні блоки, що перекривають шляхи. Однак навіть у таких умовах у пацанів, що боронять рідну землю і розуміють, що кожен день може бути останнім, залишаються і доброта в серці, і людяність, і почуття гумору.

      Фрау

      – Свєта, ти слишишь, ана настаящая дура! Как я і прідпалагала!

      Білява фрау передпенсійного віку їде в київському автобусі й триндить з подругою по мобілці. Причому триндить голосно, смакуючи власні зв’язки, так як люблять це робити на Донбасі.

      У результаті за кілька хвилин увесь салон знає, що пані припиздячила сюди з Луганська, патамушта страшна ж, і поселилася у якоїсь родички Галкі.

      – А я єй дєньгі і ні прідлагала, ти што? Ані, прідставь, чувствуют сібя пєрєд намі в далгу!

      Якщо коротко, то Галя забрала до себе цю біляву лярву разом з чоловіком, старшим сином та невісткою, «а Сірьожа ні паєхал, он там даже што-та с апалчєнцамі мутіт».

      Уже після згадки про Сірьожу я хотів втрутитися, аж раптом почув те, що взагалі порвало.

      – А вчера она наваріла какой-то чєпухі із рибнага фарша і марковкі. Я єй сказала, што наш мужик такоє ні єст, єму, штоб работать, мяса нада.

      З цього моменту я взяв свій телефон й, імітуючи розмову, почав:

      – Альо,

Скачать книгу