LITMIR.BIZ

      І ось тепер Микола йшов вулицею рідного села до хати діда Сави. Той жив на хутірці біля ставу. І попри вік, так і не схотів перебиратися до родини.

      – Я в цій хаті народився, тут і помиратиму, – відказував він на всі пропозиції.

      Микола побачив діда здаля. Той стояв біля хвіртки і неначе виглядав Миколу. У старому засмальцьованому кожусі, кашкеті й чоботах, які він носив і взимку, і влітку. Дід саме скручував з газети самокрутку.

      – Ну привіт, мараканець, – простягнув дід руку.

      – Доброго здоров’я, діду Саво. – Толік зняв блайзер і потис дідову долоню.

      – То що? – Дід наслинив самокрутку. – Гарно там, де нас немає? Не до душі Америка?

      – Та тягне в Україну, хоч ти плач.

      – Так, своя земля то своя земля.

      Дід підпалив самокрутку. Навколо поплив запах самосаду.

      – А я, діду, привіз вам гостинця. – Микола зняв зі спини наплічник і витяг звідти пакет. – Тримайте свою Біблію.

      – Ох ти ж, ану давай. – Дід узяв пакет, витяг з нього паперовий, обв’язаний стрічкою пакунок.

      За якусь мить він розв’язав стрічку, і на світ божий з’явилася книжка. Каміння заблищало у вечірніх променях сонця.

      – Гарна? – не витримав Микола.

      – Та гарна. – Дід вертів красу в руках, не знаючи, куди подіти.

      З його обличчя Микола бачив: щось не так. Чимось та не вгодив.

      – Що не так?

      – Ну я навіть не знаю, таку красу жалко якось.

      – Тобто жалко?

      – Ти розумієш, у нас тут ходили якісь ваші, з Америки, проповіді читали. І роздавали Біблії. Такі маленькі, із тонким папером. Дуже було зручно в задній кишені носити. І сторінки легко виривалися. То я думав, ти мені теж таку привезеш.

      – А нашо сторінки виривати? – струснув головою Микола, якому здалося, що він не розчув останньої фрази діда.

      – Ну як нашо виривати? На самокрутки. А оце… – дід крутнув подарунок у руках, – у яку кишеню засунеш? Та й папір цупкий.

      Микола нічого не відповів. Він відвів погляд і глянув на село. Хатки біліли на тлі зелені в призахідних променях.

      «Хоум, світ хоум, – подумалося Миколі. – Нічого тут не змінилося. Геть нічого».

      Борги

      Іванко встав рано, сходив у церкву. Потім, як годиться, розговілися з сусідом. Не сильно, однак по три чарчини навіть у поганій хаті п’ють.

      Далі Іванко подзвонив матері. Поздоровив, усе по- людськи, як годиться.

      А тут уже й обід. Нарізав Іванко паски, шмат сала врізав, яєць аж трійко взяв, вибрав по-хазяйськи ті, що тріснули, доки з церкви ніс. Заліз у буфет, аж гульк – а горілки й нема. Навіть на чарку.

      – Шо ти вдієш, треба до Горпини йти, – буркнув Іванко. – На суху яке свято?

      Він підвівся, глянув у трюмо і, пригладивши рукою неслухняного чуба, пішов надвір.

      Горпина жила на іншому кутку села. Зазвичай він купив би півлітру в сільмагу, однак у свята той не працював.

      Хвилин за тридцять Іванко вже стояв біля Горпининої садиби. Умовно постукавши у вікно, він переминався з ноги на ногу.

      – Привіт, Іванку! – Горпина прочинила шибку. – Чого тобі вдома не сидиться?

      – Мені б півлітру.

      – Ти, Іванку, добрий хлоп, однак у борг я тобі більше не дам. Ти мені вже за дві літри винен. Тож, хоч і Великдень, або гроші, або гуляй.

      Горпина хотіла причинити шибку, та Іванко притримав.

      – Не поспішай, я розрахуюся. – Іванко витягнув з кишені штанів старенького шкіряного гаманця і, трохи відкривши, тицьнув Горпині.

      – Дивись!

      – Шо там? – Горпина висунулася з вікна, зазираючи в надра гаманця. У наступну мить очі Горпини стали

Скачать книгу