LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Там уже того військкома, який мене на «два тижні» відправляв, немає – судять за хабар. А заступник новий. Я йому, ну як так, чому з людьми, як з худобою? А він мені, тіпа, у нас тут строго, перевірки, все таке.

      Розповідаючи, товариш уже навіть не нервує. Він неначе закам’янів, сидить, дивиться перед собою, лише губи ворушаться.

      – Повернувся в госпіталь, тут поклали, та ж треба в частину телеграму офіційну з діагнозом слати. Дівчата дають аркуш, я ще й перепитав, чому без печатки. «Та не треба печатки», – кажуть. А прийшов на пошту, там кажуть, шо без печатки не мають права телеграму відбивать, офіційний же документ. Отут я вже не витримав, розкричався. А шо кричать? Зібрався і знов у госпіталь, хороводи водить.

      – А ще одному нашому, – намагаюся підтримати розмову, – тому, шо обидві руки і ногу перебило, в госпіталі написали, що причина відправки на сорок п’ять днів додому на реабілітацію не поранення, а захворювання.

      – Та отож. І такого добра скрізь. Виходиш на вулицю, дивишся, люди гуляють у ресторанах, на крутих тачках ганяють. Стоїш, дивишся і думаєш, може, я такий дурний, шо мені за Батьківщину болить? Може, та війна нікому й не потрібна?

      – Ти не перебільшуй, – намагаюся заспокоїти, – просто ті, кому болить, або воюють, або працюють, їм гуляти часу немає.

      – Може, й так.

      – А чинуші то да. Що менший начальник, то більше гонору.

      Починається обхід. Хлопці з подвір’я розходяться по корпусах.

      – Ну тримайся тут!

      – Бувай, друже, дякую, шо заскочив.

      Я виходжу з госпіталю і потрапляю у світ дорогих авто та заповнених відпочивальниками кнайп. Дивно, що до розмови я не звертав на це уваги.

      Баба Аня

      Коли я був зовсім маленьким, то казки мені розповідав або батько, або мамина мама – баба Аня. Бабини казки я любив найбільше, бо це був цілий ритуал.

      По-перше, щоб почути бабину казку, до неї треба було, як мінімум, поїхати з ночівлею, а це вже круто. По-друге, власне сама казка. Наставав вечір. Дід Василь, тихо матюкаючись, відкидав «Ізвєстія», гасив настільну лампу і сідав дивитись праграму «Врємя». Бабуся йшла робити вечерю, а я бавився на дивані, поглядаючи на діда. Подивившись новини, дід зазвичай мовчки йшов курити на вулицю або до сусіда, а мене баба відправляла на сідало, тобто спати.

      Дід з бабою жили на центральному проспекті, на другому поверсі побудованого полоненими німцями будинку.

      Баба починала розповідати чергового «Івасика-Телесика» чи «Котигорошка», а я, лежачи в ліжку, дивився, як по стіні повзе світляна пляма від фар пізньої машини на проспекті. Я щосили намагався не заснути, чекаючи важливого моменту.

      – Аж бачить Івасик, летять повз дерево гуси, – розповідає бабця. – От він до них і промовляє… – Розповідь переривається, бабуся засинає. Посміхаючись, легенько штовхаю бабусю.

      – І що промовляє?

      – Промовляє? – прокидається бабуся. – А, ну так, промовляє. І так промовляє… І так промовляє… – Бабуся знов дрімає.

      – Гуси-гуси-лебедята, – продовжую сам, – візьміть мене на крилята. Так, бабусю?

      – Га?

Скачать книгу