LITMIR.BIZ

      Агнес Дуґлас обрала Евіту Перон кумиром для наслідування, бо вважала, що дуже схожа на неї. Це був її власний образ: для світу вона надягала маску помічниці та супутниці великої людини, яку мала за честь називати своїм чоловіком. Вона носила цю маску навіть на самоті – щоб мати корисну здатність Червоної Королеви вірити в те, у що їй хотілося вірити. Тим не менше вона ніколи не говорила відкрито про свою власну політичну філософію – тому що була переконана, що світом повинні правити чоловіки, а жінки повинні керувати чоловіками.

      Їй ніколи не спадало на думку, що всі її переконання та дії мали під собою сліпу злість на долю, що зробила її жінкою… Вона досі вірила, що між її поведінкою, бажанням батька мати сина і тим, що вона заздрила матері, не було жодного зв’язку… Такі злі думки ніколи не приходили їй в голову. Вона любила батьків і приносила свіжі квіти на їхні могили за кожної слушної нагоди; кохала чоловіка і часто казала це привселюдно; пишалася своєю жіночністю і говорила про це на загал майже так само часто, а іноді й поєднувала обидва твердження.

      Агнес Дуґлас не чекала, доки чоловік почне щось робити зі зникненням Людини з Марса. Весь особистий персонал її чоловіка підкорявся їй так само, як і йому… А іноді навіть більше, ніж йому. Вона викликала головного виконавчого помічника з публічної інформації – так містер Дуґлас називав прес-агента, – а потім перемкнула увагу на більш нагальні справи, як-от складання свіжого гороскопу. В її кімнаті в Палаці була приватна секретна лінія до студії мадам Везант; на екрані майже одразу з’явилось округле невиразне обличчя з проникливим поглядом.

      – Агнес? Що сталося, люба? У мене зараз клієнт.

      – Твоя лінія захищена?

      – Звісно.

      – Позбудься його, зараз же. Це терміново.

      Мадам Олександра Везант прикусила губу, але вираз її обличчя не змінився, а в голосі не було роздратування.

      – Звісно. Хвилинку.

      Її риси розтанули на екрані, а замість них з’явився сигнал «утримання». Чоловік, що зайшов до кімнати, чекав біля столу місіс Дуґлас; вона озирнулася і побачила, що це Джеймс Сенфорт, прес-агент, якого вона викликала.

      – Є якісь звістки від Берквіста? – без преамбул, вимогливо запитала вона.

      – М-м-м… Я не займаюся цією справою. Це справа Мак-Крері.

      Вона не звернула уваги на його зауваження.

      – Ти дискредитуєш його до того, як він заговорить.

      – Що? Думаєте, Берквіст зрадив нас?

      – Не

Скачать книгу