LITMIR.BIZ

      Біжать берези, верби,

      Жита, корчі та трави…

      Ох, вітер, вітер буйний,

      Життя моє ласкаве!

      Біжить ось небом хмарка,

      Течуть, течуть глибини…

      І серце, очи смокче

      Далекий обрій синій…

      Ох синій, синій – нині

      В ранковії заграви

      Зростав у безмір біль останній,

      Життя моє ласкаве.

      Розтали вже слова останні

      – (той дим розтання на пероні)…

      Свічки червонії каштани

      до сонця палять; чути: дзвонять

      в селі далекому за лугом —

      там дівчина-весна задумна

      іде, – всміхається… їй туга,

      їй радість, – сміх; а може суму,

      а може болю чаша повна…

      це, як лязурок, ясне небо…

      Слова розтання молитовні

      нижу востаннє… Може треба —

      у тую далечінь дзвінкую —

      тій дівчині-весні ласкавій

      сказати: пісню щастя чую

      та слів нема… усі віддав їй…

      Ночі… дні… потоки… зливи… грози…

      Понад шляхом білії берези…

      Так би і текло…

      Та ні! Одного ранку

      Серце взяв, поклав його на леза,

      Коливав, як ранок млу у полі,

      Гострим променем поїв, – поїв

      Та краяв…

      Понад шляхом білії берези —

      Пісня жит і поля, – до безкраю.

      І знов… – блаженна тиша нив

      і в неосяжнім полі-морі

      вітрів розпещених приплив

      на беріг вечора…

      …і зорі.

      Вся синьоока, темна ніч,

      – як молодість твоя ваблива…

      … тепло вечірніх наших стріч

      і слів ласкавих, слів щасливих.

      Трюмо… Парфум пахтіння ніжне…

      І оксамит старий… старе саше…

      І слів і рук ласкава, тепла збіжність,

      – Щоб болю не торкнутися лише б.

      Текли зповільна нам оці години,

      як час, як води… Як усе життя!..

      Як давнього ті темнії глибини,

      останні вже. Навік. Без вороття…

      І знов людей – вітрів нестримні – дикі орди

      – тесальники землі – пани і торбарі

      І погляд ваш… уст виріз такий гордий —

      герб зорь, Стрілець над нами угорі…

      Це б цілувати рук слабких і диких

      останні пута… Пити уст гірких

      і слів гірких, звичайних слів, великих

      останньої отрути ясний гріх…

      …І ніч прийде… і знову путь…

      страшна, таємная, незнана…

      А нам в цій тиші не зідхнуть,

      ні випростатись нам, – кохана!

      І біль такий. Останній біль!

      – то ж чуть, як плине місяць, зорі…

      Чекає бурь мовчання піль —

      і стигнуть дні шкляні, прозорі…

      В цю мертву тишу, в ніч німу

      прийде, –

Скачать книгу