LITMIR.BIZ

Скачать книгу

його відпустка.

      Елізабет подивилася вслід марабу.

      – Спасибі твоєму товаришеві Ройтеру, – мовила вона. – Він зробив нас знавцями!

      – Ми не знавці, Елізабет. Ми більше ніж знавці. Ми шукачі. Шукачі миру. Війна перевернула все догори дном. Те, що раніше було символом забезпеченості й усталеної добропорядності, сьогодні стало великою авантюрою.

      Елізабет розсміялася.

      – Ми самі беремо в ній участь.

      – Такий час. Тільки на одне ми, безперечно, не можемо поскаржитись – на нудоту й одноманітність.

      Гребер подивився дівчині в очі. Вона сиділа перед ним на канапі, одягнена в сукню, яка щільно облягала фігуру. Її волосся було зібране під невеличким капелюшком; вона скидалася на хлопчика.

      – Одноманітність, – повторила Елізабет. – Ти ж нібито збирався прийти сьогодні в цивільному?

      – Не зміг. Не було де переодягнутись.

      Гребер хотів був зробити це в Альфонса, але після розмови з Польманом він туди більше не пішов.

      – Ти б міг переодягнутися в мене, – сказала Елізабет.

      – У тебе? А фрау Лізер?

      – К бісу ту фрау Лізер. Я про це подумала.

      – К бісу можна послати багато кого, – мовив Гребер. – Я теж про це думав.

      Кельнер приніс вино й відкупорив пляшку, але наливати не став. Повернувши голову, він прислухався.

      – Знов починається! – промовив він. – На превеликий жаль, пане.

      Йому не довелося пояснювати, що він мав на увазі. Завивання сирен за мить заглушило всі розмови навколо.

      Чарка Елізабет задзвеніла.

      – Де тут бомбосховище? – спитав Гребер у марабу.

      – У нашому будинку.

      – Воно не лише для гостей, що живуть у готелі?

      – Ви також гість, пане. Бомбосховище чудове. Краще, ніж на фронті. У нас живуть високі чини.

      – Гаразд. А як же зі шніцелями по-віденському?

      – Їх ще не поставили на вогонь. Зараз я скасую замовлення. У бомбосховище я їх не зможу подати. Ви ж самі розумієте.

      – Звичайно.

      Гребер узяв із рук марабу пляшку і наповнив дві чарки. Одну подав Елізабет.

      – Випий. Випий до дна.

      Вона дохитала головою:

      – Хіба нам не пора йти?

      – У нас іще чимало часу. Це лише попередження. А може, нічого й не буде, як минулого разу. Випий усю чарку, Елізабет. Буде не так страшно.

      – Я гадаю, пан має рацію, – підтакнув марабу. – Просто шкода пити таке вино поспіхом, але це особливий випадок.

      Він був блідий і ледве усміхався.

      – Пане, – звернувся він до Гребера. – Раніше ми зверталися до неба з молитвою. Тепер звертаємося з прокляттям. Ось до чого ми дожили.

      Гребер кинув погляд на Елізабет.

      – Пий! У нас ще багато часу. Можна ще спорожнити цілу пляшку.

      Вона взяла чарку й неквапно вихилила до дна. У цьому її жесті відчувалася рішучість і заразом якесь відчайдушне марнотратство. Потім Елізабет поставила чарку на стіл і розсміялася.

      – Паніку теж к бісу! – сказала

Скачать книгу