LITMIR.BIZ

Скачать книгу

в собі те, що відійшло в далеке минуле – добро, наполегливість і мудрість, – а сміття перед вікнами – те, що від усього цього залишилось.

      – Я хочу знати, якою мірою я причетний до злочинів, скоєних протягом останніх десяти років, – промовив Гребер. – І ще я хочу знати, що мені робити.

      Польман здивовано втупився в нього. Потім устав і пройшовся по кімнаті. Він узяв одну з книг на полиці, розкрив її і, не читаючи, поставив назад. Нарешті знов обернувся до гостя.

      – Ви усвідомлюєте, про що мене питаєте?

      – Так.

      – Сьогодні злітають голови за куди простіші речі.

      – А на фронті вбивають просто нізащо, – відповів Гребер.

      Польман знову сів.

      – Під злочинами ви, звичайно, розумієте війну?

      – Я розумію все те, що призвело до неї. Брехню, насильство, гніт, несправедливість. А також війну. Війну в такому вигляді, в якому ми її ведемо – з таборами для рабів, концентраційними таборами і масовим знищенням мирного населення.

      Польман мовчав.

      – Мені довелося дещо побачити, – вів далі Гребер, – і чимало почути. Я знаю також, що війну програно. Знаю, що ми воюємо далі в ім’я того, щоб уряд, партія й люди, які у всьому винні, могли ще якийсь час протриматися при владі й учинити ще більше злочинів!

      Польман знову здивовано звів на Гребера очі.

      – Ви все це знаєте? – спитав він.

      – Тепер знаю. Але раніше не знав.

      – І знову мусите повертатись туди?

      – Так.

      – Це жахливо!

      – Ще жахливіше повертатися, знаючи все це й усвідомлюючи, що ти, можливо, вже співучасник цього. Адже тепер я співучасник?

      Польман мовчав.

      – Що ви маєте на увазі? – згодом запитав він пошепки.

      – Ви знаєте що. Адже ви нас виховували в дусі релігії. Якою мірою я буду співучасником, коли знаю, що війну не лише програно, а й що ми її повинні програти, аби покінчити з убивствами, рабством, концентраційними таборами, СС і СД, масовим винищенням і нелюдськими звірствами, коли я це знаю і через два тижні все-таки повернуся на фронт, щоб воювати далі?

      Польманове обличчя раптом посіріло й ніби згасло. Лише очі його не втратили свого кольору – якогось особливого, прозоро-блакитного. Вони нагадали Греберу очі, які йому вже довелося колись бачити, але він не міг пригадати, де саме.

      – Ви мусите їхати знов на фронт? – запитав нарешті Польман.

      – Я можу ухилитись. Тоді мене або повісять, або розстріляють.

      Гребер чекав.

      – Мученики християнської доби не підкорялися насильству, – неквапно проказав Польман.

      – Ми не мученики. Але скажіть, де починається співучасть? – запитав Гребер. – Коли стає вбивством те, що називають героїзмом? Коли перестаєш вірити в свою правоту? Або в свою мету? Де ця межа?

      Польман пригнічено дивився на нього.

      – Хіба я можу вам це сказати? Це велика відповідальність. Я не можу вирішувати замість вас.

      – Кожен повинен вирішувати це сам?

      – Гадаю, так. А як же інакше?

      Гребер

Скачать книгу