LITMIR.BIZ

      Половина будинків на Янпляц були зруйновані, інші стояли цілі. У них було вибито лише кілька вікон. Тут життя тривало далі, жінки прибирали й варили їсти, а на протилежному боці крізь розбиті фасади виднілися залишки кімнат, де зі стін звисало лахміття шпалер, нагадуючи подерті прапори після програної битви.

      Будинок, у якому раніше жив Польман, стояв на зруйнованому боці. Верхні поверхи обвалилися й засипали вхід. Здавалося, в будинку ніхто більше не живе. Гребер уже хотів був вернутися назад, коли раптом помітив серед руїн протоптану вузеньку стежечку. Він пішов по ній і невдовзі побачив ширшу й розчищену стежку, яка вела до вцілілого чорного ходу. Він постукав. Ніякої відповіді. Постукав ще раз. По хвилі почув якесь шарудіння. Брязнув ланцюжок, і двері обережно прочинились.

      – Пан Польман? – мовив Гребер.

      Старий висунув голову.

      – Так. Що ви хочете?

      – Я Ернст Гребер. Колишній ваш учень.

      – Он як. Вам щось потрібно?

      – Хочу вас провідати. Я тут у відпустці.

      – Я більше не працюю, – коротко відповів Польман.

      – Мені це відомо.

      – Гаразд. Тоді вам, очевидно, відомо, що моє звільнення було покаранням. Я більше не приймаю учнів і не маю права робити це.

      – Я вже не учень; я солдат, прибув із Росії і маю передати вам привіт від Фрезенбурга. Він просив мене провідати вас.

      Старий пильно придивився до Гребера.

      – Фрезенбург? Він ще живий?

      – Десять днів тому був ще живий.

      Польман ще якусь мить уважно вивчав Гребера.

      – Добре, заходьте, – сказав він, відступаючи з дверей.

      Гребер пішов за ним. Вони поминули коридор, що вів до чогось на зразок кухні, а звідти потрапили в інший, коротший коридор. Польман раптом прискорив ходу, прочинив якісь двері та сказав значно голосніше, ніж досі:

      – Заходьте. А я вже подумав був, що ви з поліції.

      Гребер здивовано поглянув на нього. Потім усе збагнув. Він не став озиратися. Мабуть, Польман говорив так голосно для того, щоб когось заспокоїти.

      У кімнаті горіла невеличка гасова лампа під зеленим абажуром. Вікна були вибиті, а під ними лежали такі купи сміття, що годі було підступитися до вікна. Польман став посеред кімнати.

      – Тепер я вас упізнав, – промовив він. – Надворі було занадто яскраве світло. Я рідко звідси виходжу і вже відвик від нього. Сюди майже не заглядає денне світло, я свічу гасом. Але його обмаль,

Скачать книгу