Повія - Панас Мирний

Скачать книгу

людське житво, чи навернуло таку кучугуру снігу?.. На Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз – аж кипить, та вітер так і рве, так і несе з землі… Ще такого страшенно холодного дня ніхто не зазнає! Галки на деревах замерзали і, як шматки льоду, падали додолу; горобці по повітках коліли… У церкві, не дивлячись на таке свято, – не дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та, нічого не зробивши, розійшовся по хатах… Скотина третій день не напована: глибоко водопій занесено, та й сама скотина у тяжкій неволі; з великою силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи… Вівці, телята почали гинути… Ще таких два дні – і ні щетини не зостанеться у селі! Справдилася поговірка: «Варвара похвалиться, Сава постелиться, а Микола скує!»

      Кинулась ранком Пріська вийти з хати – ніяким побитом дверей відчинити! Замість сіней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снігу! А тут ще, як на те – все топливо вийшло, приварку не стало: нічим витопити, ні з чого борщу зварити. На велику силу Пріська з Христею одхилили двері, прогортаючи руками сніг: що не можна було викидати надвір, вигортали у хату. Сніг розтавав; калюжі текли під піл, під піч, під лави; у хаті, як у льоху, стало холодно, вогко… Сяк-так двері відчинились. Почали знову вигортати сніг з хати у сіни, з сіней – надвір. Обидві ухоркались, аж піт пройняв. Захист очистили від снігу й закрили плетеним засіком, що порожній стояв у кутку. Тепер же треба до соломи якось добитись: не сидіти ж у нетопленій хаті!! Христя, молодша, кинулась було – та й пірнула з головою в снігу. Пріська стала рятувати; піднявся крик-гук… З сусідніх дворів те ж саме чулося: і там було не краще. Посеред улиці хтось кричав, лаявся… хтось десь реготався… І сміх, і лихо!.. Насилу Христя вилізла з кучугури, та знову кинулась – і знову зав’язла…

      – Ні, не так, – каже Пріська. – Возьмімо ночви та ночвами виносимо!

      Узяли ночви. Кругом хати був вільний проход; поміж бабами ще виднілись просвіти; у ті просвіти носили сніг, закидали їх. Не забарилася снігова стіна вирости кругом хати… Насилу добилися до соломи. Ряден з п’ять її утягла Христя у хату. Пріська зовсім вибилась з сили, лежала на полу та стогнала… Топлива добули; треба б у погріб добитись. Попробувала знову Христя – ні, не сікайся!

      – Та хай йому, тому погребові! Ще трохи там зосталося буряків – зваримо борщ; пшоно теж є – буде на кашу, – рішила Пріська. – Що картоплі нема, то сількісь уже!

      Христя затопила в печі; солома зразу запалала, та дим погнало на хату…

      – І димар занесло… Оце лихо! – тільки що сказала Христя, як з грюком ціла копиця снігу посунулася на припічок. Христя мерщій винесла його у сіни. Дим почав клуботатись над припічком, шукав проходу; снігу ще кинуло з димаря; це зразу сіпнуло його угору… Слава Богу! Солома запалала жарко-ясно.

      Поки Пріська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви… Швидка ця Христя, золоті в неї руки! Не забарилася вона

Скачать книгу