Князь Кий - Володимир Малик

Скачать книгу

невидимий слід і не збитися з нього – тут Ясен завжди попереду інших.

      – Гунни близько, друзі! Погромили уличів, примучили їх… – сказав Кий. – Тому й зібрали ми вас сюди… Не барячись, сідайте на коней, мчіть від роду до роду – оповіщайте росян про небезпеку! Хай вої готують зброю і ждуть знамення!.. Частина з вас піде в степ нести сторожу…

      – Коли ж вирушати?

      – Відразу! Гаятися не можна!

      Кий обвів поглядом отроків. Хоч молоді ще, а дужі, спритні, витривалі. Засмаглі обличчя, м'язисті руки, округлі міцні плечі, густі чуби… Його дружина! Друзі! Справжні вої уже! Наймолодшому – чотирнадцять літ, найстаршим – Щекові, Хоривові, Ясенові та завжди похмурому, мовчазному Коню – по сімнадцять, вісімнадцять і дев'ятнадцять… Навчив їх стріляти із лука, метати списа, захищатися щитом, рубати й колоти мечем, їздити верхи, висліджувати ворога й дичину, розводити влітку і взимку, в дощ і у вітер багаття, щоб спекти коржа, засмажити м'ясо чи просушити мокрий одяг, ходити пішки від зорі до зорі без спочинку, а вночі – знаходити шлях по зірках. А ще – збиратися на перший поклик, перепливати ріки, замовляти кров і перев'язувати рани…

      Дарма що молоді – кожен уже вартий дорослого досвідченого воя! А головне – віддані йому, мов брати.

      Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!

      Всі поділені на десятки, в кожному – десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь – мужі велії, вельможі, старші над сотнями…

      Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б'ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.

      Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:

      – Кінь з трьома десятками – сторожувати степ. Інші – від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну – аж до Ірпеня! Ідіть!

      Родень

      Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід – родь.

      З обох боків гори – обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра – теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, – частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними – княжа весь. А вдалині – неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

      Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі велично-повільно ширяли гордовиті орли.

      – Як тут гарно, отче! – вигукнув захоплено Кий. – Наш Кам'яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, – на Дніпрі, а

Скачать книгу