ТОП просматриваемых книг сайта:
Князь Кий. Володимир Малик
Читать онлайн.Название Князь Кий
Год выпуска 1980
isbn 2014-01-06 17:47:12
Автор произведения Володимир Малик
Издательство Фолио
Сонце поволі опускалося за темний ліс, і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою.
Кий сидів насупроти Чорного Вепра і нишком спостерігав за ним.
Одноліток, мабуть. Літ двадцять – не більше. Невисокого зросту, широкий у плечах. Міцно посаджена на дебелу шию кругла голова з копицею лискучого чорного волосся. З-під виразних темних брів зирять бистрі й палкі, мов вогонь, очі. Був би навіть гарний, коли б не дикуватий, хижий оскал білих зубів та не маленький, трохи приплюснутий ніс.
На кого він схожий? На отця? Ні. На брата? Теж ні. Отже, на матір?
Кий знав, що у князя було чимало синів. Однак два чи три загинули на війні, кількох покликали до себе боги ще підлітками. Залишилося двоє… І такі неоднакові!
Ой не дружно живуть княжичі! Чорна кішка пробігла поміж ними! Зле око скаламутило їхні серця! Що буде з полянськими родами, коли помре старий князь?
А скоро-скоро котрийсь із них стане на місце Божедара, бо, по всьому видно, тому недовго топтати стежку життя… Хто ж? Невже Чорний Вепр?
Кий піймав себе на думці, що йому не хотілося б, щоб цей гарячковитий і зарозумілий отрок вершив коли-небудь долю всього племені… Чого захотів – піддатися гуннам! Слати до них слів! Платити данину! З якої б то речі?.. Ні, ні, полянам такого князя не потрібно! Радогаст зовсім інший… Розумний, розважливий, стриманий і, видно по всьому, твердий, рішучий…
Плин його думок раптом урвався. До них наближалася жінка з великою мискою в руках. Не стара ще – літ сорока п'яти. Одягнута не як служебка чи полонянка-рабиня – в одяг з грубого полотна, а в тонку вишиту сорочку і барвисту плахту. На голові – шовковий очіпок, з-під якого виглядала туга чорна коса. До очіпка, побіля ушей, прикріплено по три великих золотих кільця, що під час ходи тихо подзвонювали.
Повагом підійшла – вклонилася князю.
– На закуску… Солоденького… їжте на здоров'я, княжечку милий і гості дорогі! – і поставила на килим миску з жовтими щільниками, з яких стікали краплини свіжого запашного меду.
Голос її був ласкавий, мелодійний, але в ньому вчувалась якась чужа, не полянська вимова. Та й сама вона зовсім не схожа на русокосих, світлооких полянок – тілиста, міцна, з круглим загорілим обличчям, чорною, смолянистою косою і такими ж темними бистрими очима.
«Мати Чорного Вепра!» – здогадався Кий, відразу помітивши схожість між цією жінкою і молодшим княжичем.
Його здогад підтвердив князь, сказавши:
– Спаси боже тебе, Чернето! Дякую, княгине, що принесла нам медку запашного – з лісів наших поршанських… А тепер іди й накажи служебкам приготувати для гостей постелі… Закусимо – та й на спочинок!
Гості подякували теж, і княгиня Чернета пішла.
Учта тривала до заходу сонця. А як тільки перші вечірні сутінки упали на землю, князь попрощався і, підтримуваний Чорним Вепром, подибав спати, а Тур з синами у супроводі Радогаста попростував до невеличкої хатини, призначеної