Енеїда - Іван Петрович Котляревський

Скачать книгу

      Чого просила, обіщавши,

      І зараз з нею попрощавсь.

      Повіяв вітр з руки Енею,

      Простивсь сердешненький з землею,

      Як стрілочка, по морю мчавсь.

      Поромщик їх щонайглавнійший

      З Енеєм їздив всякий раз,

      Йому слуга був найвірнійший —

      По-нашому він звавсь Тарас.

      Сей, сидя на кормі, хитався,

      По саме нільзя нахлистався

      Горілочки, коли прощавсь.

      Еней велів його прийняти,

      Щоб не пустивсь на дно ниряти

      І в луччім місці би проспавсь.

      Но видно, що пану Тарасу

      Написано так на роду,

      Щоб тілько до сього він часу

      Терпів на світі сім біду.

      Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

      Нирнув — і, не спитавши броду,

      Наввиринки пішла душа.

      Еней хотів, щоб окошилась

      Біда і більш не продовжилась,

      Щоб не пропали всі з коша.

      Частина третя

      Еней-сподар, посумовавши,

      Насилу трохи вгамовавсь;

      Поплакавши і поридавши,

      Сивушкою почастовавсь;

      Но все-таки його мутило

      І коло серденька крутило,

      Небіжчик часто щось вздихав;

      Він моря так уже боявся,

      Що на богів не полагався

      І батькові не довіряв.

      А вітри ззаду все трубили

      В потилицю його човнам,

      Що мчалися зо всеї сили

      По чорним пінявим водам.

      Гребці і весла положили

      Та, сидя, люлечки курили

      І кургикали пісеньок:

      Козацьких, гарних запорозьких,

      А які знали, то московських

      Вигадовали бриденьок.

      Про Сагайдачного співали,

      Либонь, співали і про Січ,

      Як в пікінери набирали,

      Як мандровав козак всю ніч;

      Полтавську славили Шведчину,

      І неня як свою дитину

      З двора провадила в поход;

      Як під Бендер'ю воювали,

      Без галушок як помирали,

      Колись як був голодний год.

      Не так-то діється все хутко,

      Як швидко кажуть нам казок;

      Еней наш плив хоть дуже прудко,

      Та вже ж він плавав не деньок;

      Довгенько по морю щось шлялись

      І сами о світі не знались,

      Не знав троянець ні один,

      Куди, про що і як швендюють,

      Куди се так вони мандрують,

      Куди їх мчить Анхізів син.

      От так поплававши немало

      І поблудивши по морям,

      Як ось і землю видно стало,

      Побачили кінець бідам!

      До берега якраз пристали,

      На землю з човнів повставали

      І стали тута оддихать.

      Ся Кумською земелька звалась,

      Вона троянцям сподобалась,

      Далось і їй троянців знать.

      Розгардіяш настав троянцям;

      Оп'ять забули горювать;

      Буває щастя скрізь поганцям,

      А добрий мусить пропадать.

      І тут вони не шановались,

Скачать книгу