Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный

Скачать книгу

Чiпку за полу, питає хто з хлопцiв. Мовчить Чiпка, — сопе.

      — Ти з яйця вилупився?! — знову, другий...

      Усi зареготались. Чiпка похнюпить голову, потупить в землю очi, копирсає нiгтем пiд нiгтем.

      — Нi!.. мене бабуся на вгородi пiймала... в бур’янi, — одмовляє понуро та все копирсає пiд нiгтем...

      Регiт — аж вигiн розлягається...

      — Так ти, Чiпко, з бур’яну взявсь?..

      — Нi...

      — А де ж твiй батько, коли ти не з бур’яну?

      — Не знаю...

      — То-то й є... ти байстрюк!..

      — Брешеш!.. — зиркнув, як той вовк, Чiпка.

      — А хто ж ти?

      — Я... Чiпка.

      — Ти — Чепiга, а не Чiпка! — крикне хто з середини — i вскубне Чiпку...

      — Чого ти скубешся? — з плачем вимовля Чiпка. — Постой, я бабусi скажу, — вона тобi дасть!

      — Боюсь я твоєї бабусi, — куди ж пак! — одказує хлопець, та й знову вскубне.

      За ним другий, третiй. Повертається Чiпка на всi боки в крузi, як ведмiдь на цепу, а хлопцi регочуться та за чуприну смичуть — аж поки не розплачеться Чiпка. Тодi вiзьмуть та й проженуть його геть.

      Iде Чiпка додому, — iде та й плаче.

      — Чого ти, Чiпко, плачеш? — стрiва Оришка. Чiпка жалiється, плаче... Бере його Оришка за руку, поведе в хату, почне умовляти.

      — Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, якi то лихi дiти: б’ють тебе, малого, зобижають... Не ходи!..

      Утишиться трохи Чiпка, сяде на колiнах у баби, або приляже головкою. Щоб забавити дитину, почне йому баба казочку про рябеньку курочку або про горобця — доброго молодця... Чiпка слухає — й дума: «I чого отой дiд з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. I чому тiй билинi зразу не поколихати горобця — доброго молодця?!.»

      Дуже любив Чiпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп’я рiвняло казку до життя, а життя до казки — i само собi мiркувало, дивувалося... В казцi звiрi та птицi те саме й так само говорять, як i люди... А так — птицi щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають... I нiхто не знає, що вони кажуть... «А добре б — дознатись: що то каже скотина, як iде ревучи з поля додому? яку пiсню спiває пташка в лузi?.. I чого — однi пташки так гарно щебечуть, а от горобцi — тiльки цвiрiнькають?! I про що то розмовляв травиця мiж собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками!..»

      — Чи воли, бабусю, говорять?.. — питає Чiпка в Оришки.

      — Бог їх зна, сину... Кажуть би то, що говорять.

      — А птицi?

      — I птицi говорять...

      — Як же вони говорять? Про що вони говорять?.. — допитується.

      I розказує баба, як умiє, про все те Чiпцi. «Скот, мов, нiколи не реве без нужди... як вертається додому та реве — то вiн радiє, що скоро дома буде, та спочине... А може, голодний, то поїсть, пiдживиться... А птицi щебечуть так, як сам господь дав: однiй сказав гарно щебетати, а другiй — нi. От соловейко — як гарно спiває? Вiн був колись людиною, та став пташкою...» Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх дiток, — сина й дочку, — що вбили її мужа-ужа... Синок каже: «Не вбивай, сестро!» А сестра не послухала — вбила. За те мати

Скачать книгу