Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный

Скачать книгу

Так же Чiпка нiчого й знати не хоче! Хазяїн приказує: «Пiди, Чiпко, загороду почисть». А Чiпка пiде на тiк, забереться в ожеред соломи та й давай з неї то верчики крутити, то хрести вив’язувати...

      Раз якось розсердився господар, що не послухав Чiпка, — узяв його та й вибив. Розсердився й Чiпка... та трохи за малим не опалив хазяїна! Як не було в хатi нiкого, вiн полiз у пiч, витяг жару в покришку, та й винiс у хлiвець... Добре, що люди побачили — залили.

      Прогнав його Бородай. Пiшов додому Чiпка, насупившись, понiс у серцi гiрке почуття ненавистi на долю, що подiлила людей на хазяїна й робiтника... Мотря плаче, — вже не б’є, плаче... Страшно їй, щоб, бува, не позивав Бородай... Оришка вмовляє Чiпку, а Чiпка тiльки понуро дивиться, мовчить, мов йому в рот води налито... Так i зостався дома зимувати.

      На весну знову радиться Мотря з матiр’ю.

      — Наняти б Чiпку?

      — То й найми.

      Знову йде Мотря шукати хазяїна — i знову швидко вишукала. Дiд Улас, вiвчар, що пас громадську отару, зашукував хлопцiв у помiч.

      Дiд Улас — сам панський, ходив у пана Польського за скотом. Оже як став старий, немощний, та ще захорував до того, — так його й витурили з двору, щоб не переводив даремно панського хлiба... Ледве вилiз Улас за ворота, та й загадався... «Куди його?!» До роду— близького нiкого, а далекий — у панськiй роботi... Прийшлося Уласовi — хоч пiд греблю! Та вже громада зжалилась: вибудувала йому землянку в царинi та й наставила чабаном.

      До його ото став Чiпка пiдпасичем. I — диво! згодився вiдразу... Робота прийшлася йому по душi.

      Устане вiн рано, ще до сонця, набере хлiба в торбу, вiзьме малахай, що дiд дав завертати овець, та й iде в царину, до землянки, дожидати, поки збереться отара. Приходить. У дiда все ще позапирано. Тiльки Лиско лежить коло дверей, простягши переднi лапи, положивши на них голову... Дрiма ранком.

      — Лиско! — гука Чiпка.

      Лиско пiдведе нехотя голову, подивиться на Чiпку — i знову кладе її на ноги, позiхнувши на все горло... Тобто: «рано, хлопче, ходиш: ще дiд спить!»

      Сiда Чiпка коло землянки, виймає черствий хлiб з торбини, починає снiдати. Тимчасом люди зганяють овець до царини. I розiйдуться вони понад ровами, щипаючи зелену травицю.

      Ось приходить i другий пiдпасач — Грицько, Чупрунiв син, хлопчик однакових з Чiпкою лiт, та не кращих, видно, й достаткiв... На йому сорочка чорна-чорна, полотна не знать, да ще й порвана; штаненята — саме гноття висить на очкурi — позасукуванi аж за колiна.

      Грицько — козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обоє одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi — вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.

      Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язує свою торбу, виймає з неї сухарi — чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом... От рипнули дверi — показався дiд на порозi.

      — Уже ви, хлопцi, тута?

      — Тута.

      — А що ж це, овець так мало?

      — Згонять.

      — А ви снiдаєте?

      — Снiдаємо.

      — Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!

Скачать книгу