Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный

Скачать книгу

рокiв минуло. Парубок лiтнiй — час би вже i про жiнку подумати. Так же батько — не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:

      — Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все — хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини — своє кубло звисти!

      А мати — давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синовi: так i так — оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. — Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею.

      Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала — i вирядили старостiв до Кабанця.

      Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?

      — Як знаєш, дочко! — каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася — ще краща стала, нiж була.

      — Як мати скажуть... — одмовляє батьковi.

      — А що, стара? — Кабанець своїй жiнцi: — кажи ще ти!

      — Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок — хоч куди!

      — Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.

      Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.

      Через два тижнi повiнчали молодих.

      Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хатi. Живуть — як мед п’ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися — нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько — здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима — i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари...

      Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а інодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити — розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, — молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились

Скачать книгу