Хіба ревуть воли, як ясла повні - Панас Мирный

Скачать книгу

Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина — сина Iвана колихати...

      Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, — Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смiється. Любо старому рубацi згадати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть — як нахiдка буде!»

      Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один, їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, — не дай господи! — схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край свiта, — вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй дитинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня — принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi — так, наче хто шматочок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.

      А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що — не дай, боже, хвороби — i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою!

      Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував.

      Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає — свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким — пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! — не висипає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...

      — А що ж ти, Іване, не береш свого Берестечка? — питає батько.

      — Не хочу!

      — Чому?

      — Мати не велять...

      — Чому?

      —

Скачать книгу