LITMIR.BIZ

Скачать книгу

робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.

      Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.

      — Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.

      — А що? — усмiхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!

      — Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.

      — Не бiйсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.

      Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, — тiльки сотню й налiчив!

      «Воно й добре, — дума сам собi, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiєш? Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?»

      I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi — до Ростова. На дорозi зустрiв вiн таких, як i сам.

      — А куди? — завжди питали його подорожнi.

      — До Ростову.

      — Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! — раяв йому один з них.

      — Чому?

      — Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.

      — Зате ж далi.

      — На пiвтижня... То що? Ходiм!

      — Та чи ходiмо, то й ходiмо, — подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.

      Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима — скiльки засягнути — лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.

      — По полтинику од сотнi дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.

      — По три семигривеники! — кричав з другого — i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.

      — По карбованцю день! — кричали з судна.

      — По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!

      Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.

      Став i Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованцi заробив.

      «Еге! — подумав вiн, — та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»

      Оже — ба! Раз — така робота

Скачать книгу