LITMIR.BIZ

Скачать книгу

ж ее так припало? – пита Прiська.

      – Гаспид їх знає! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по ярмарках гуляють, горiлку п'ють, а ти по їх ходи та збирай…

      Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути; а коли розсердився – як реп'ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.

      – А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився Грицько. – Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi давали.

      – Що ж, як немає грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi вiддати?.. Коли й заробити нiгде.

      – Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги кланяйся!..

      А нема того, – слiдує з тебе – i вiддай, коли слiдує. Так же нi: краще в шинку проп'ю, нiж в казну вiддам.

      – Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали. Доки вони вже будуть i драти?

      – Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.

      – Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки землi – не мiряно! З iх би i брали.

      – Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують – беруть!

      – Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя, – вороговi такого не пожадаєш.

      – Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.

      – Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна, – зло увернув вiн. – Давай вiхоть!

      Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.

      – То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду, освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на Христю… Здяб» ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як глянув вiн па неї.

      – Скажу, скажу.

      – Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на голову й пiшов з хати.

      – Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! – сказала Христя.

      – Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаї людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.

      Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не знать де дiлася; якi надiї були – i тих немає; зосталася одна – дочку пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи, кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий,

Скачать книгу