Повія - Панас Мирний ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Скачать книгу

заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi знову розходилося таке, що лихо!

      Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi, в дорозi?..

      Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн зранку рушив. Не дай, господи, не доб'ється до пристановища? Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.

      Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго не обiдали, все дожидали – ось-ось над'їде… I пообiдали – Пилипа не було. Уже стало й вечорiти – немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину голову.

      – Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… – вимовила Христя.

      Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна, заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи похолонуло.

      Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.

      – Свiти хоч свiтло! – сумно промовила Прiська.

      Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi. Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi; сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова її не держалася прямо – важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.

      – Мамо! – скрикнула Христя.

      Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.

      – Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? – спитала Христя.

      – Як хочеш, – одказала Прiська й знову спустила голову на груди. Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем пiднялося полум'я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще… Знову полум'я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя, мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi висить одежа – свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь; пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її виду, одежi – їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається, слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй, щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос людський.

      – А буря яка, господи! – промовила Христя.

      – Цить! –

Скачать книгу