ТОП просматриваемых книг сайта:
Дім дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн.Название Дім дивних дітей
Год выпуска 2011
isbn 978-966-14-4481-1, 978-966-14-4483-5, 978-966-14-4484-2, 978-966-14-4482-8, 978-966-14-4480-4, 978-966-14-3877-3
Автор произведения Ренсом Ріґґз
Жанр Научная фантастика
Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.
– Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.
Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.
Приміщення для персоналу – сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.
– Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.
Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.
– Джейкобе, ти?
– Привіт, дідусю Портман.
– Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? – Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.
– Який іще ключ?
– Не дуркуй, – відрізав дід. – Сам знаєш який.
– Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.
– То твій батько тебе підговорив, – заявив дідо. – Просто скажи мені – і все. Він не має знати.
– Ніхто й ні до чого мене не підговорював, – сказав я і спробував змінити тему розмови. – Ти таблетки сьогодні прийняв?
– Вони за мною женуться, тобі зрозуміло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скільки років, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я від них відбиватимуся – кухонним ножем, чи як?
Я вже не вперше чув від нього такі тиради. Мій дідо старів і, якщо чесно, потроху з’їжджав із глузду. Спочатку ознаки його психічного розладу були ледь помітними – то щось забуде купити в бакалійній крамниці, то назве мою матір іменем моєї тітки. Але влітку його повзуче старече слабоумство зробило несподіваний виверт. Оті фантастичні вигадані історії про його життя під час війни – про потвор, про зачаклований острів – стали для нього цілковитою й гнітючою реальністю. Особливо збуджений він був останні кілька тижнів, і мої батьки, побоюючись, щоби він не заподіяв собі лиха, всерйоз замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.
Як і зазвичай, я постарався його заспокоїти.
– Не хвилюйся, ти у безпеці. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове відео і ми його разом проглянемо – як тобі така думка?
– Ні! Залишайся там, де ти є! Тут небезпечно!
– Дідусю, та ніякі потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всіх їх повбивав іще під час війни?
Я повернувся до стіни лицем, щоби Лінда не чула мою частину цієї химерної розмови, бо та вже кидала на мене здивовані погляди, хоча й удавала, що уважно продивляється журнал мод.
– Повбивав, та не всіх, – відказав дід. – Так, звісно, я убив багатьох із них, але