ТОП просматриваемых книг сайта:
Дім дивних дітей. Ренсом Ріґґз
Читать онлайн.Название Дім дивних дітей
Год выпуска 2011
isbn 978-966-14-4481-1, 978-966-14-4483-5, 978-966-14-4484-2, 978-966-14-4482-8, 978-966-14-4480-4, 978-966-14-3877-3
Автор произведения Ренсом Ріґґз
Жанр Научная фантастика
– Це зветься «гостра стресова реакція», – пояснив я.
– Як?
– Назва того, чим я хворів. Тобто хворію. Втім, яка різниця?
– Зрозуміло. Дуже приємно чути. – І дядько Боббі махнув рукою, наче відмахнувшись від прикрої дрібниці, про яку не варто й говорити. – Ми тут із твоєю мамою подумали… Як ти дивишся на те, щоби приїхати цього літа до Тампи і подивитися, як працює родинний бізнес? Трохи попрацювати головою разом зі мною в нашій штаб- квартирі? Чи тобі більше подобається розставляти товари на полицях?
І дядько Боббі розреготався так гучно, що я мимоволі аж позадкував.
– Можеш навіть залишатися у нас на вихідні порибалити зі мною та кузенами.
Потім він хвилин п’ять описував мені свою нову яхту, вдаючись до найдрібніших, майже інтимних деталей, наче вже цього буде достатньо, щоби змусити мене погодитися. Коли дядько скінчив, він привітно вишкірився і простягнув мені руку, щоби я її потиснув на знак згоди.
– Ну, що скажеш, друзяко Джейкоб?
Гадаю, що то була пропозиція, від якої неможливо відмовитися, але я вважав за краще провести літо в концентраційному таборі в Сибіру, аніж жити в одному будинку з дядьком та його зіпсованими нащадками. Стосовно ж роботи в штаб-квартирі «Кмітливого помічника» я розумів, що це, імовірно, є невідворотною частиною мого майбуття, але я розраховував іще, принаймні, на кілька літніх сезонів вільного життя та на чотири роки в інституті, перш ніж дозволю замкнути себе в корпоративній клітці. Я завагався, роздумуючи про те, як гідно вийти з цієї непростої ситуації. Але натомість бовкнув:
– Не думаю, що ця ідея сподобається моєму психіатру.
Дядько зсунув свої кущасті брови. Непевно кивнувши, він сказав:
– Так, звісно, аякже. Що ж, друзяко, ну тоді діятимемо залежно від обставин. Як ти на це дивишся? – І він відійшов від мене, не чекаючи на відповідь, удаючи, що побачив по той бік кімнати ще когось, кого можна ось так схопити за лікоть і заштовхати в куток.
Нарешті моя мати оголосила, що настав час показувати подарунки. Вона завжди наполягала, щоби ця процедура виконувалася у всіх на очах, що створювало для мене чималу проблему, бо, як я вже сказав, брехун із мене ніякий. А це означає, що мені погано вдається зображувати на обличчі вдячність за переподаровані СD із записами різдвяної музики в стилі кантрі або ж за передплату на журнал «Полювання та риболовля» – роками мій дядько Лес перебував у полоні ілюзії, що я, бач, такий собі «любитель природи». Задля пристойності мені довелося вичавити з себе посмішку, піднімаючи догори і показуючи всім кожен розгорнутий подарунок (щоби всі достобіса позахоплювалися ним), допоки купа подарунків на кавовому столику не всохла до трьох предметів.
Я простягнув руку до найменшого з них. Усередині виявився ключ до чотирирічного седана представницького класу, на якому роз’їжджали мої батьки. Мама пояснила,