Шлях меча - Генри Лайон Олди Кабірський цикл

Скачать книгу

пояс, – не знати з якого дива подумав я. – Шкіра товста, з тисненням „вузли й мотузки“, пряжка завбільшки з долоню… на п’ятеро місць вистачить».

      – Гуляєш, грозо Кабіра? – опустивши належне вітання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…

      Голос у нього виявився низький і глибокий, на кшталт гулу нічного вітру в прибережному очереті. А я чомусь вирішив, що він зараз заскрипить, як той, невидимий… ні, звичайно ж, це не вони! Чого б їм мене позаочі обговорювати, та ще й сперечатися?!

      – Гуляю, – відповів я. До речі, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?

      Роздратування, що нагромадилося в мені, вимагало виходу.

      – Чого це ти так вирішив? – здивувався блазень.

      – Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кінця, відтоді Уламком і прозивають…

      Мені дуже хотілося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навіть якщо я не мав рації – а я не мав рації.

      Одначе він не образився. І Вчитель промовчав.

      – Іди «корову» потикай, – уїдливо усміхнувся блазень. – Дивись, і розуму додасться… Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крім того…

      – А крім того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Ґ’єне…

      Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Після ввічливого звертання він витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очікувати продовження, якого я міг би й не розчути в турнірному шумі. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомін поза нами трохи затих… цікаво, хто гору взяв – Заррахід чи двійнята?

      – Ти еспадонові Ґвенілю довіряєш? – несподівано закінчив Учитель.

      – Як собі, – не подумавши, брязнув я, а тоді подумав – добре подумав! – і твердо повторив:

      – Як собі.

      – Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумілому мені збудженні вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руці Придатка анітрохи не гірше від кожного з ножів Тао.

      Ото вже від кого не очікував!

      – Єдиноріг у нас усім і кожному довіряє! Кожному – як собі! І в Мейлані, звідки втік казна-коли й невідь навіщо, і в Кабірі, й тут, на турнірному полі… – І вже до мене, повернувшись на колишнє місце й випинаючи свою дурнувату однобічну ґарду у вигляді пелюстки:

      – І чого ти після Посвяти не міг сказати Шешезові те, що слід? Дивись, і скасували б турнір, і в нас турбот цих не було б!..

      Цікаво, які в нього турботи?!

      – Усе? – запитую. – Тоді мені час.

      І рушив навскоси до щитів, де метальні ножі восьми місцевих родів і п’яти гостей із Фумена на влучність змагалися.

      Тільки й почув услід:

      – Даремно ти його злив, Дзю… він і так мало що зрозумів, а тепер і поготів, – це Дитячий Учитель.

      Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнір вимер.

      – Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злі – вони гостріше бачать, а добрі – сліпі! Ґвеніль його щойно під чужий удар підставив, для перевірки

Скачать книгу