LITMIR.BIZ

Скачать книгу

питаю, – у землю до проковки заривали?

      – Заривали, – відповідає. – На дев’ять років, як і слід.

      – Добре, – киваю. – А полірували, певно, днів п’ятнадцять?

      – Так, – відповідає, але вже на тон нижче.

      – Гаразд, – кажу, а сам у Придатка Чена над головою витягаюся на манір веселки. – Ти – гість, тобі й рубати першому. Нумо!..

      Молодець він виявився! Ґвеніль із першого разу посоромився, обережно вдарив, а цей із Придаткового плеча й полоснув навскоси, без замаху! Прийняв я його на півдоторку – ще подумав, що Ґвен важчий буде – а там із-під нього вивернувся, Придатка Чена вправо повів і в дугу зігнувся.

      Він ледь в землю не зарився, цей Но-дачі. Щоправда, «ледь» не рахується, особливо якщо він від землі впоперек Придатка мого пішов, на всю довжину, та ще й на рівні живота! Небезпечно, така штукенція не завжди вчасно зупинитися може, дарма, що він легший від Ґвеніля…

      То я й вирішив із ним не бавитися. Упав мій Чен, отак ось і впав, горілиць – а гість над нами пронісся, лише вітерцем хльоснуло. Придаток його з ноги на ногу перестрибнув, перечепився й поруч із нами рачки опинився.

      А як йому на ногах утриматися, якщо в нього сандалії на дерев’яній колодці й на двох ремінцях, а я ті ремінці на лівій сандалії, поки Придаток Чен на землі розкинувся, навпіл розрізав?!

      Ґвеніль тішиться – він такі жарти дужче, ніж Бесіди, любить – на трибунах вереск зі скреготом упереміш, а Придаток гостя вже на п’ятах сидить, і сам гість у нього на колінах лежить.

      Мовчить. Лише смикається злегка. І паща котяча, яка в нього на голівці руків’я, невесело так скалиться…

      – То що, – запитую, – зрозумів?

      – Зрозумів, – відповідає. – Дякую, Вищий Дан Ґ’єне, за науку.

      Двічі молодець! Ґвеніль – той, пригадую, до вечора лаявся, заки вгомонився.

      – Ще хочеш? – питаю.

      – Обов’язково.

      – Отож, – кажу, – переможеш Ґвеніля в рубці, тоді й повторимо.

      І повів Придатка Чена до інших майданчиків.

      2

      Мені треба було хоч трохи розслабитися. Осмикування самовпевненого Но-дачі забрало більше сил і енергії, ніж могло здатися на перший погляд. Тому я пустив Придатка Чена безцільно бродити між турнірними майданчиками, зупиняючись тут чи там, а сам спробував натрохи забути про майбутню фінальну Бесіду – із Ґвенілем чи Но-дачі.

      Перший уже непогано знав мої звичні виверти – принаймні, деякі з них – а другий після жарту буде напоготові, отож…

      Усе, забули! Гуляємо…

      Біля південних майданчиків, де змагалися древкові Звитяжці, я затримуватися не став. Вовча Мітла до турніру не повернулась, а інші Довгі – крім, мабуть, Місячного Квана, але його я вже бачив – мене цікавили мало.

      Був третій день турніру. Перші три дні завжди проходять під девізом «Подібні з подібними». Чи бодай із більш-менш подібними. День змішаних Бесіда буде лише завтра, але Мітли досі немає, і я, радше за все, раз чи двічі зустрінуся з Наґінатою Каторі, відвертою фавориткою, а тоді піду на трибуни. Або

Скачать книгу