LITMIR.BIZ

Скачать книгу

це новий Уламків жарт: блазень і Вчитель – брати?

      Можна починати сміятися?..

      …Звитяжці покинули залу Посвяти, розходячись по дому в пошуках кімнат, спеціально відведених для відпочинку й розваг, а Дитячий Учитель і придворний блазень родини Абу-Салімів і далі дивилися на мене з церемоніального помосту. Погляд їх був неприємно суворий і оцінливий; вони все дивилися, доки я не розлютився й не повів Придатка Чена через усю залу до помосту – і тоді їхній спільний Придаток швидко зник у проймі бічних дверей. Немов його Звитяжці хотіли дивитися – але не розмовляти.

      Я подумав, презирливо клацнув ґардою об метал устя піхов, і теж рушив до виходу.

      2

      …Кімната, у якій я вже встиг пробути доволі довго, звалася алоу-хона – кімната вогню. Це було просторе приміщення на першому поверсі, вікна якого виходили в сутінковий сад, що тихо шелестів під дотиками легкого вітру; у західній стіні алоу-хона був камін із ліпними фігурами дивовижних птахів із боків, на кшталт мого домашнього.

      У каміні ліниво жевріли вуглини саксаулу й запашного алое, і земляна підлога була вистелена, згідно з традицією, звіриними шкірами.

      – Сперечайся чи ні, а все ж ти не маєш рації, Єдинороже, – не дуже напираючи, завважив Ґвеніль, розлігшись упоперек шкіри плямистого барса з Білих гір Сафед-Кух і поблимуючи відблисками вогню.

      Поруч із ним лежав Махайра Кресс, який майже не брав участі в розмові. Крім нас трьох, більше нікого в алоу-хона не було.

      – Чому це я не маю рації? – відгукнувся я з кутка, де стояв, до половини увійшовши клинком у спеціальний отвір підставки для гостей, зсередини оббитої повстю.

      – Тому, – коротко відгукнувся гігант-еспадон зі свого ложа. Тоді подумав і додав: – Якщо у твоєму роду воліють обходитися без Посвяти, це не привід, щоб і решта від неї відмовилися.

      – Я й не наполягав, – почав було я, але Ґвен перебив мене.

      – Послухай, Єдинороже, а тобі ж сподобалося на Посвяті в Абу-Салімів! Не бреши, я ж бачу, що сподобалося!..

      – Так, сподобалося, – пробурмотів я й відчув, що червонію відбитим світлом вогнища. – І що з того? Я тут побряжчав із вами, душею відпочив і додому пішов – до турніру готуватися – а старому Фархадові лежати без діла стільки років і чекати… Доки ще посвячений Придаток виросте, доки його Дитячий Учитель вивчить, як слід…

      – А чому це Мейланьські Дани без Посвяти обходяться? – раптом зацікавився доти мовчазний Махайра. – Хіба ви перших-ліпших Придатків берете, аби дорослі? Один старий став – іншого знайшли?

      – Скривдити хочеш, Женцю? – в’яло поцікавився я для годиться, оскільки чудово знав, що Махайра і на гадці не мав мене скривдити.

      – Та ні, звісно, Єдинороже?! Просто цікаво… та й не схожий твій Чен на ненавченого! І минулий – як його, не пам’ятаю вже – теж несхожий був…

      – Навчають вони Придатків, – утомившись мовчати й слухати інших, знову вліз у розмову Ґвеніль. – І не гірше, ніж усі.

      «Ото спасибі, здорованю… ото вже від кого

Скачать книгу