ТОП просматриваемых книг сайта:
.
Читать онлайн.
– Горить, – філософськи відреагував Янек.
Мені ця філософія перестала здаватися забавною.
– Ну і мокніть собі, моя дорога, а я пошукаю сухішу місцинку.
І я вирушив до лісу. Він дихнув на мене чорною, похмурою, злою пусткою. Я сам був чорним, похмурим і злим. А на додачу до всього – голодним. Руки потягнулися до пояса, обмацали його, не повірили й обмацали ще раз. Я крутнувся на підборах і вибіг на узлісся. Заграва займала півнеба, але я оголосив себе незрячим, у два стрибки опинився перед заплаканою дитиною, підняв її, як пір’їнку, і припер до деревця.
– Де мішок, який я був причепив сюди, до пояса, підберезовику ти мій?
З провізією, теплим одягом, різними вкрай необхідними в дорозі дріб’язками і фальшивим паспортом на ім’я Мар’яна Небродовича.
– Я його викинув. Він був заважкий.
– Ти викинув мій мішок? – перепитав я з лагідним сказом у голосі. – Мій мішок? Де ти його викинув?
– Там, на сходах, по дорозі в хол.
– На сходах? Мій мішок? – видно, двері мої незмащені заїло остаточно. – Ти думав, я його забавками набив, ляльками всякими, солдатиками? Книженціями? Ні, книжки ти б не викинув, ти б їх поволік на собі на край світу.
Він байдуже дивився просто на мене. Не мав звички відводити погляд, навіть якщо йому в лице дихав такий звір, як я. Чомусь був упевнений, що я не кусаюся. Зараз я доведу всю помилковість його думки.
– Я не думав, що там забавки… Просто я нічого не збирався з цього дому брати.
– Он воно що! Так чого ж ти не роздягнувся, чесний який? Одежинка ж чужа. І мене не роздяг? Заодно перевірив би кишені, чи не гвізднув[28] я чогось дорогоцінного.
Чесне слово, він навіть перестав плакати. Очі зробилися сухими і жорсткими.
– А це не діло рук шляхтича – по чужих кишенях лазити. У мене поки що мій титул не забрали, забув? І руки забери.
У-ух!
– Та пропади він пропадом, той мішок.
І фальшивий паспорт туди ж.
– Я добуду новий, файніший.
Мішок, звісно. Паспорти не святі ліплять, а вуйко Фонсьо, та в нього зимою снігу, а літом трави не допросишся.
Янек хвилину пережовував. Добре! Ще зовсім недавно він лише ковтав.
– Як це – добудеш? Яким чином?
– О-о, тобі розкажи, – запхнувши руки до кишень, я не кваплячись повернув до лісу. Янек за мною.
– Що означає «розкажи»? Що ти задумав?
– Ну-у, нічого такого…
– Мені не подобаються твої «о» і «ну».
А мені не подобається один… чи одна, кого ми не кваплячись залишали за спиною. Безкарно.
– Пояснень я, звісно, не дочекаюся, Мар’яне, не у твоїх це правилах порушувати власні правила…
Але я за ним… чи за нею ще вернуся.
– Тому я попереджую: від цієї хвилини я ні на крок від тебе не відійду, зрозуміло, Мар’яне? Якщо ти замислив щось нечесне, я тебе зупиню, обіцяю! Я буду спостерігати за кожним твоїм рухом, і не смій мені перечити.
– А коли мені приспічить
Гвізднути – украсти.