Епоха слави і надії - Євгеній Павлович Литвак

Скачать книгу

і Фарсіс переглянулися. Вперше за багато років мандрів і воєн їм стало ніяково. Жахливе почуття скуло їх тіло і душу. Вони багато разів дивилися в очі смерті, але очі ченців були страшніші. Зараз вони зрозуміли, що тепер померти їм не дадуть. Їх будуть намагатися взяти живими. І це найстрашніше.

      – Якщо це станеться, вбий мене, мій брат. – Злегка тремтячими губами намагався говорити Фарсіс. – Не дай їм дістатися до мене. Я не хочу.

      – Я сподіваюся від тебе отримати таку ж послугу. – Скрипнув зубами Табурал, чудово розуміючи, про що говорить його друг.

      Солар тим часом помирав.

      Ченці повільно, не відриваючи погляд від лучників-індусів стали розходитися в сторони. Індуси не знали, що їм робити. Позначалася відсутність командира. Нарешті їх нерви не витримали, і вони кинулися вперед.

      Біля самого краю джунглів, ченці вирівнялися, і на останніх метрах відштовхнувшись від землі, немов тигри, вилітаючі з кущів, скидали свої мантії, ніби шкури. Вони в повітрі діставали кинджали, приземлившись на пісок, різкими рухами в різні боки, ухилялися від копій і сокир і завдавали нищівних ударів по ладу ворога.

      Супротивник був зляканий і усвідомлював, що їм не врятуватися. А ченці не дозволяли собі розслаблятися, кожен їх рух був чітким, обдуманим і витриманим. На розмови часу не було, ченці довіряли один одному і билися як одне ціле, а замішання ворога тільки зіграло їм на руку. Рішення було одно – зберегти таємницю ціною свого життя.

      До кожного з ченців бігло відразу по три-чотири піхотинці. Табурал відразу зрозумів пастку і закричав:

      – Назад, діти мавпи! Назад! – Але було вже пізно.

      Лучники не мали змоги стріляти, боячись потрапити в своїх, і лише здивовано озиралися, але луки не опускали. Піхотинці в обладунках і з щитами, перевершуючи ченців числом, не йшли ні в яке порівняння, зі спритністю чорних воїнів. Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в піску, щити при різких поворотах тільки заважали, списи не встигали вражати ворога.

      Ченці ж, легко ухиляючись від даремних у ближньому бою копій, танцювали свій ‘’танець смерті’’. Дітар повторював захисну мантру:

      – "Ом".

      Хоровод їх мечів, копій і кинджалів з подвоєною швидкістю крутився навколо індусів, що абсолютно втратили голову. Навіть Табурал і Фарсіс, старі воїни, що побачили все на світі, стояли, відкривши роти, доки ченці різали їхніх солдатів, як новонароджених телят.

      Коли кинджали ченців застрягали в мертвих тілах ворогів, вони діставали їх, і високо піднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома індусами, і лише їх ватажок Дітар бився з трьома. Він був відмінним бійцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося відвойовувати шматок хліба і місце для ночівлі щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злість і ненависть пригнічувати, примушуючи битися розумом, а не емоціями.

      Таким чином,

Скачать книгу