ТОП просматриваемых книг сайта:
Епоха слави і надії. Євгеній Павлович Литвак
Читать онлайн.Название Епоха слави і надії
Год выпуска 2021
isbn
Автор произведения Євгеній Павлович Литвак
Издательство Автор
Кілька сотень ченців намагалися рухатися якнайшвидше. Їх гнали відчай і страх. Не за себе і не за свої життя. Навіть не за життя своїх дружин і дітей, хоча кожен ченець любив їх більше за себе. Відчай – їх Таємниця, що зберігалася протягом багатьох столітть, була розкрита. Страх – задум був під величезною загрозою.
На той час, коли караван здолав перевал, багато хто вже залишився позаду щоб замерзнути, провалитись і зникнути в заметах, що приховували края обривів. Вони падали без крику. Ті, що йшли за ними, навіть не намагались їм допомогти, а ніхто на допомогу і не сподівався, просто ухилялися трохи вбік.
Довге, кольору вороняча крила волосся, вже не розвівалося за вітром, а обліпило обличчя, закритих обривками тканини шиї, плечі і спини. Тільки мокрий одяг, до болю важкий, ускладнював і без того нестерпний шлях вперед.
Природа була, немов не на їх стороні і вказувала на їх місцерозташування – їм не сховатися. Їх ноги мерзли і все частіше потопали в сніговому покриві, здавалося, виходу нема, але вони продовжували свій нелегкий шлях в ім'я своїх цілей, не боялися навіть смерті, адже загальне бажання робило їх сильніше.
Діти несли провізію. Жінки несли провізію і дітей. Чоловіки несли дітей і жінок. Зброю несли всі. Все було проти них: бездоріжжя, вітер, сніг, слизькі камені і уламки дерев, що звідкись взялися. Коли йти ставало просто неможливо, ченці влаштовували короткі привали. Спорудивши якусь подібність захисту, вони примудрялися розводити вогнища, трохи поїсти і подрімати. І знову йшли далі.
Після кожного привалу в снігу залишалося кілька людських тіл. Їх не ховали і над ними не плакали. Надія на порятунок, як вогонь факела їх проводиря окриляла їх душі. Надія на те, що їх місія ще не загинула. А люди?… Люди смертні.
Вірогідність залишитися в живих і не замерзнути в горах танула, як мокрий сніг. Вони не готові до таких умов, адже у них на батьківщині інший клімат, а попереду, як і раніше, стояла стіною снігова буря, вискалювала свої білі зуби. Посилювався північний крижаний вітер, снігові пластівці на очах перетворювалися на мініатюрні кинджали, які з кожним поривом вітру, приносили нестерпний біль.
Ченці в чорному одязі тримали свій шлях, і немов вівці на закланні виділялися на тлі білого снігу, тим самим привертаючи увагу птахів. Їх шлях не має права закінчитися сьогодні, і надія – не згасала.
Час від часу низку закутувала вороняча зграя, миттєво розчиняючись у білій крижаній пустелі. Іноді ворони навіть не хотіли чекати, коли люди пройдуть повз тіло, що впало, а накидалися на ще не захололий труп, покриваючи його килимом, що кричить хрипкими голосами. Ченці не відганяли птахів, економлячи свої сили для боротьби з вітром і холодом, і лише найменших дітей вони захищали від найбільш зухвалих стерв'ятників.
В каравані виділялася особлива група. Дванадцять ченців – вони йшли попереду півколом, несли перед собою легкі, але великі