LITMIR.BIZ

Скачать книгу

бачила, але ж не стала лаяти чи виганяти. Вона хороша.

      Ксенька шепотіла те все на вухо Вальці й зачудовано стежила за жіночками у чорному, а ті дрібно й непоспіхом походжали собором і робили якісь непомітні справи. Малій здавалося, що вони не ходять, а плавають, стоячи. Та тільки дівчинка стала роззиратися на фрески на стінах, спиною пробіг холодок страху. Ці величні намальовані люди в казкових шатах дивилися на них з Валькою, ніби й непорушними очима, але дуже пильно. Хто ж із них Бог, тільки й встигло подумати дівча, бо несподівано до малечі підійшла одна із жіночок у темному вбранні й мовчки пов’язала голову Ксеньки невеличкою хустинкою. Потім вона погладила худими пальцями Вальчиного жовтого чуба, перехрестила обох одним помахом і пішла вглиб собору.

      – Ну навіщо мені ця хустка? Літо ж… – прошепотіла Ксенька сердито і одним махом зірвала платок із свавільної від роду голови. – От подивись тепер на що моє волосся схоже. Пішли вже… Мені тут страшно.

      – А мені не страшно – мені цікаво. Глянь, яка краса! – Валька тицьнув вказівним пальцем у глиб собору.

      Ніби з нівідкіль біля них знову з’явилася жінка в темному, піймала перст Вальки жменею й неголосно сказала:

      – Не треба тикати пальцем, дитино! Ходіть зі мною! – Вона підняла хустину, яку Ксенька зронила необачно, і повела дітей до протилежної стіни.

      – Що це? – запитала Ксенька, задерши голову. – Там усе таке красиве, але мені все одно страшнувато. Ті люди нас бачать?

      – Це Царські врата, дівчинко. Іконостас. І святі таки нас бачать…

      Із-за ікон вийшов священник у ризах і, наблизившись до дітвори, запитав:

      – А хто вас сюди привів, діти?

      – Це я нас сюди привела, – впевнено промовила Ксенька, значно посміливішавши. – Ми тут раніше ніколи не були. У вас тут гарно, але трохи страшно.

      – Незвідане, дитино, завжди насторожує. Але не треба боятися – треба вірити.

      – Кому? Вам?

      – Можна й мені, та краще Богові.

      – А він що – живе тут?

      – Він – скрізь… І тут…

      – Що – і в нас вдома, і на вулиці, і в ресторані? – зовсім розперезалася Ксенька.

      – Прикуси язика! – смикнув малу за розкошлачену кіску Валька.

      – Та ладно… Не буду. Я хочу на царську шапку подивитися, – задерла голову Ксенька на священника, демонстративно заклавши обидві руки за спину, ніби показуючи, що тут пальцем штрикати на всі сторони не можна, і вона це добре запам’ятала.

      – А ти кмітлива, дитино, але на голові у мене не царська шапка, а митра для сановитих священників.

      – То ви, значиться, сановитий?

      – Ох і говіркá ж…

      – Моя бабуся каже, що мелю як пустий млин. Та це не так – просто я хочу все знати, а дорослі й самі не все знають. Я це помітила давно. Та частіше буває, що знають, а казати не хочуть. Підрости та підрости, говорять… А у вас на митрі камінці гарні й на хресті – теж…

      Священник посміхнувся куточками губ, зняв митру і, пригладивши білою, аж крейдяною рукою Вальчиного жовтого чуба, сказав:

      – А

Скачать книгу