Отаман - Виктор Вальд

Скачать книгу

старий! – захоплено прошепотів Федір.

      – Усе знає. Все чує. Все бачить. Що дідові очерет… та зарості… Чайкою над водою пролітає, вужем у траві в’ється, сірим вовком слід почує…

      – Не місце тут спектаклі згадувати! – суворо пробасив отаман, перериваючи художній голос Миколи. Озирнувся Дмитро Пантелійович і, скинувши кубанку, низько вклонився: – До тебе дід від станиці… тобто куреня нашого Полтавського. Прийми слово козацьке.

      Зашепотів праворуч очерет, хитнув над ним гілками дуб віковий, і птах бугай сердито озвався. І тут-таки тріснув очерет під вагою чогось, що наближалося під тривожне квакання велетенських жаб…

      – Ну, чого роти роззявили? Як пів сраки за кущем побачили!

      Здригнулися козаки і, щоб обличчя поправити, нарочито повільно повернулися на голос за спинами. Повернулися і вклонилися, кубанками в руках трави торкнувшись.

      – Давно того не чув, – усміхнувся отаман.

      – Таке кажуть, коли щось погано видно чи зло виглядає. Те зі старовини, – прошепотів розумник Микола.

      – Цить! Сам знаю, – прошипів на те Дмитро Пантелійович.

      І дідок гостям вклонився. При цьому його довжелезні сиві вуса й чуб так само трави торкнулися.

      Помовчали, як годиться від старих запорозьких звичаїв. Козаки кубанки в руках бгають. Дід праве око заплющив, а лівим по гостях неспішно бродить. Потім, щось згадавши, розплющив широко обидва ока, голосно засміявся та й став бити долонями по своїх оголених колінах.

      – Собаці кістку, дідьку дулю, а гостям оковитої! Сідайте, козаки, де стоїте. А перед тим, Федьку, став у ногах юху. А ти, Миколко, будеш за джуру. Розливай та подавай!

      Сам дід, не соромлячись своїх голих ніг, але прикривши сором довгою, майже до колін, старою полотняною сорочкою, сів по-турецьки там, де стояв. Він першим випив наповнений Миколою михайлик і першим зачерпнув із казанка бурштинової юшки. За ним і гості. Після третього михайлика дід задоволено кивнув і подивився на отамана.

      – Кажи, Дмитре, сину Пантелія!

      Крякнув отаман, як і щоразу, коли з чиновницької великоруської мови переходив на чисту українську. Це у себе в станиці він був господарем свого слова. З начальством і заїжджими чинами, а також при порушеннях і при власному суддівстві говорив без заминки російською. Зі своїми станичниками – як заманеться, змішуючи російські слова з українськими. Так само і в строю, на святах, джигітовці та на станичним колі. А тут, на острові, доводилося стежити за кожним вимовленим словом. І не тільки зі страху розсердити діда, а з розуміння того, що цей острів освячений землею, привезеною з восьми святих для козаків місць: Хортиці, Томаківки, Базавлука, Микитинська, Чортомлика, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська. Там у різний час стояли грізні Запорозькі січі. Там бойове братерство січових козаків свято берегло волю. Звідти йшли в походи і туди поверталися з трофеями і зі славою. Туди прагнули потрапити найбільш умілі та хоробрі воїни. Саме там честь і хоробрість мали більшу ціну, ніж життя.

      З

Скачать книгу