Отаман - Виктор Вальд

Скачать книгу

невдоволено завважив, що панове офіцери бажали знати більше.

      – Доповідайте, пане добровольцю, – крізь зуби процідив підосавул і відступив на крок убік.

      Перш ніж доповісти, Бурсак вийняв з-за пазухи черкески ганчірку і неквапно її розгорнув.

      – Ось! – сказав однорічник і, мов на ярмарку, простягнув старшим офіцерам якусь залізяку.

      – І що це? – першим запитав штабс-капітан Карельков.

      – Як це що? – стенув плечима Бурсак. – Це ж підкова. Сковирнув з убитої конячини. Ні кінь, ні підкова вершнику вже не знадобляться…

      – Ану-ну… – протягнув руку командир кавалерійського ескадрону. – Точно підкова. І не підкова, а… Дивіться, що ці горці тут придумали. Підкова непроста. Не дугою, а суцільним п’ятаком. З такою підошвою коневі ніякі камінці на дорозі не страшні. Не те що нашим – скалля між копитом і підковою застрягає. Хвалю, пане добровольцю, за те, що примітив і доповів. Медалі не маю, хоча заслужили ви за першого вбитого ворога. А за підкову… Ось! Не відмовтеся…

      Відкривши важке шкіряне портмоне, кавалерист дістав золоту десятирублівку і простягнув її козакові.

      – Від мене і від всієї кавалерії за доблесну службу.

      – Радий старатися! – віддав честь Бурсак, приймаючи нагороду.

      Коли офіцери рушили до своїх підрозділів, Бурсак вклав монету в руку Юхиму Олексійовичу.

      – Прийми, Батя, на загальний приварок…

      І тут-таки втік в голову колони – в дозор, на лінію вогню.

      Нічого на фамільярне звернення «Батя» не сказав пан підосавул, і в молодого козака розцвіла усмішка на обличчі. Ризикнув так звернутися до пана офіцера. Хоч і офіцер, але все ж козак, пластун – старший, шановний і… чужий, як не крути. Але ризикнув, а тепер уже так і буде звертатись. Адже вдалий момент піймав Бурсак. Буде далі бій чи ні, але це саме той час, коли козаки душею розігріваються, коли в них душа до душі тягнеться – і ті душі сплітаються. Так до бою готувалися, так у бою перемагали – і тільки так козаки живими залишалися.

      Не бачив молодий козак, як усміхнувся в знатні вуса отаман, бо швидко добіг до Неліпи і нічого не сказав на його німе запитання.

      – Гаразд. А що робити? На чужині блукати та слави шукати. Ходімо далі, – кивнув головний дозорець у бік ворога і не став уточнювати, від чого цвіте обличчя в юного козака.

***

      За три дні двічі збивали турка з гір. Склад колони змінювався, але тепер незмінно попереду йшли хлопці підосавула Кулі. Тільки їм вдавалося в умовах украй обмеженої видимості унюхати ворожі засідки.

      Тепер уже доводилося йти хвостом за іншими колонами. На ніч входили в геть розорені гірські селища. Тут житла курдів були іншими. Ні, не багатшими, але й не вкопаними в землю та скелі. Просто маленькі сараї. Одно- й двоповерхові, частіше глинобитні або з необтесаного дикого каменю, прямокутні в плані, з пласким очеретяним дахом, вони мали по одному входу. Цей вхід міг бути єдиним і для господарських приміщень, що примикали до житла. Так що жили патріархально з малими дітками, з козами й віслюками

Скачать книгу