LITMIR.BIZ

      Мабуть, Стас був управним підприємцем, бо та розмова, як міцна цеглина, лягла в основу їхнього сімейного життя: Ліда навідувалася до брата і матері, Стас телефонував своїм, але вдома, як ті сироти, вони ніколи не говорили про рідню. Іветта Андріївна і Стасові родичі зустрічалися у новій квартирі молодят двічі на рік – на днях народження Стаса і Ліди: випивали, бідкалися, що молоді нині надто заклопотані для підтримання тісних родинних стосунків, і зникали до наступного дня народження. І все котилося собі без перепон аж до того дня, коли Іветта врешті затребувала зятя для розмови про Платона.

      – Хай твій чоловік прийде сьогодні на сьому тридцять, – сказала Ліді.

      Та й обімліла. Стас перед очі: «Навіть чути про них не хочу!» Молола щось – такий зайнятий, до ночі працює, може, краще іншим разом…

      Іветта Андріївна незворушно вислухала доньку, сіла у крісло і сформулювала:

      – Твій чоловік не став частиною родини Вербицьких, Лідочко. Яка прикрість… – Помовчала і додала: – Розлучайся.

      Ліда впала біля материних ніг і розридалася.

      На шум із кухні вибігла нянька Ангеліна. Хрестом ся по животу.

      – Свят-свят… Та що це ти, Лідусю?! Ану швиденько піднімися. А як Платосик почує?! І що тоді? Усім труситися? Та годі вже, дитино! Що за біда? – Та до Іветти. – Іветто Андріївно! Та скажіть же їй… Платосик нині нервовий після ваших нових пігулок…

      Іветта – брила кам’яна. Застигла в кріслі. Що хотіла, сказала.

      Ангеліна біля Ліди присіла, по голові її гладить, з підлоги тягне.

      – Підводься, дитинко. Піди вмийся. Мати не говоритиме, поки не заспокоїшся. Сама знаєш. Заспокоїтися треба. І нащо нам ті нерви? Хіба допоможе? Чуєш? Ти ж у нас розумниця! Давай, Лідусю! До ванної…

      Ліда впала на край ванни, притисла до лиця кулачки. «Ні… Ні! Не хочу! Не віддам!» І так відчайдушно. А кулачки – все міцніше, аж нігті у долоні вп’ялися. Якби не Ангеліна, так би й не вийшла. Та нянька побризкала Ліді в обличчя холодною водою, обійняла, зашепотіла:

      – Дитино, не дратуй матері. Їй, бідолашній, і без тебе гірко. Чого завелася, як дурна? Хіба не знаєш: на неї це не діє. Давай уже – роби, як каже. Однаково на її вийде.

      Ліда випручалася з няньчиних обіймів. Глянула на неї вовком, наче та в чомусь винна. Попленталася до вітальні.

      Тихо опустилася в крісло навпроти матері. Завмерла.

      Іветта Андріївна перевела погляд із дверей Платонової кімнати на доньку, ледь помітно всміхнулася. «От і добре, Лідочко, – говорили її очі. – Завжди роби так, як у нашому домі заведено. Хочеш поговорити

Скачать книгу