ЛСД. Ліцей слухняних дружин - Ірен Роздобудько

Скачать книгу

відвернулися від неї.

      – Я доведу, – тихо сказала Ліл.

      – Як? – запитала я. – Викличеш сюди пані Директорку? Маячня…

      Ліл замовкла і лягла спати навіть раніше, ніж з радіоточки пролунав відбій.

      Ми перезирнулися.

      Не варто брати її з собою на дах. Вона стає дивною. Принаймні норовливість і вперте бажання щось довести – не наша парафія.

      Це з царини «духовних вірусів», що роз’їдають душу і про які нас застерігали Вчителі.

      Отже, бал було призначено на 31 травня, тобто за два дні.

      Не змовляючись, ми вирішили, що неодмінно знову подивимось на це грандіозне видовище.

      Тим більше, що, як я вже казала, все керівництво ЛСД буде по вуха задіяне в організації балу і в цей час його пильність щодо решти курсанток буде знижена до нуля.

      Прожили ці дні спокійно, чемно, щоб нічим не викликати підозру.

      Звісно, Ліл вирішили не брати.

      У призначений час кожна з дівчат знайшла свій привід вийти з дортуару до саду – окремо. Ліл ми нічого не казали. Та вона і не питала – залишилась сидіти в кімнаті, вишиваючи свою серветку.

      Вечоріло.

      Сад було наповнено подихом квітів. А бальний будинок нагадував різьблену музичну скриньку, в якій мерехтять свічі. Ми були збуджені красою вечора і тим, що зараз зазирнемо до зали зверху, ніби це дійсно була чарівна скринька з прикрасами.

      Оглядаючись по всіх боках, ми по черзі полізли на заплетені диким виноградом металеві сходи.

      Вигляд згори був ще дивовижнішим!

      Перед очима розстелилися зелені луки зі сріблястою стрічкою ріки, в якій зблискували перші зірочки, а внизу, прямо під нашими ногами, грала музика і так само виблискував позолотою вогонь тисячі електричних свічок.

      Ми стерли пил і бруд з ілюмінатора й обсіли його, мов мухи банку з варенням.

      У залі було сім ліцеїсток, сім гарно вбраних дівчат. Це були ті, кого не обрали на минулих балах.

      Звісно, трохи ніяково і не дуже-то й добре залишатися в ліцеї до самого останнього балу. Я б собі такого не побажала! Але в житті буває різне…

      Навіть зверху, крізь товщу скла, ми відчували їхнє хвилювання.

      Воно відбивалося в нервових змахах віял, у притупуванні ніжкою чи просто в напружених виразах облич.

      Дівчата уважно слухали музику оркестру і чекали на появу кандидатів. Їхні авто поволі (ми це добре бачили зверху) з’їжджалися до брами ліцею, а після перевірки документів їхали далі, зупиняючись біля бального будинку.

      Ми жадібно спостерігали за оркестром.

      Дівчат ми знали добре, а от оркестр – завжди ласий шматок для нашої уяви, адже він складався виключно зі стрітів.

      На кожному балу вони були нові: винаймати одних і тих самих заборонялося правилами безпеки.

      Кожен оркестрант проходив сувору перевірку, з кожним окремо розмовляла пані Директорка і брала «підписку чемності». Тобто кожен давав присягу про нерозголошення того, що тут відбувається, щоб ніхто з зовнішнього світу не заздрив нашому одягу, їжі та інтер’єрам. Також стріти давали обітницю,

Скачать книгу