LITMIR.BIZ

Скачать книгу

вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

      – Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

      – Тікаймо! – закричала Марія.

      Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.

      Хвилин за п’ятнадцять ми нарешті знайшли дачу Марійчиних батьків. Привітались. Поговорили. Отримали на горіхи за те, що довго йшли, що через нас собаки гавкали. Словом, усе, що мали сказати батьки, вони сказали. Потім ми знову почали про щось говорити – така жвава розмова вийшла. От тільки не пам’ятаю про що. Узагалі, я навіть не пам’ятаю, чим вона закінчилась. Після цього ми пішли обідати. Виявляється, доки ми всі говорили, мама Марії встигла приготувати обід. І як це жінкам вдається?! Я дістав з рюкзака пляшку коньяку й пляшку червоного напівсолодкого вина. Марійчин батько пив тільки горілку. Не зраджував свої переконання. Мені це сподобалось. Потім було пиво з рибою. Потім шашлик із салатами, гарнірами… До вечері приєднався їхній старий добрий друг по дачному селищу. Він так часто згадував свою дружину, що мені здалося, наче вона померла, а він не переніс такої втрати, збожеволів, а тепер і говорить про неї, мов: «От жінка моя, ото робила…» А потім з’ясувалось, що мої припущення були помилкові. І не тому, що я побачив його дружину. Просто зрозумів, що вона жива й здорова. Десь після другої пляшки я почав його поважати. А він почав поважати мене після правильної відповіді на його, як він сказав, одне з найважливіших питань у житті. Питання я точно не пам’ятаю, а відповідь моя була така: «Нас урятує громадянська війна».

      – Я б за тебе навіть пішов, – сказав він мені на це.

      – Тобто? – не зрозумів я.

      – Пішов би за тебе в атаку.

      – А я навряд чи… Ну, не будемо про це.

      Ось так закінчився наш діалог, але повага залишилась. До речі, здається, я чи не вперше більше з’їв, ніж випив, точніше досяг тієї гармонії, при якій у шлунку знаходять спільну мову їжа й питво. Золота середина: з’їдено й випито ні більше, ні менше. Баланс. На ранок хотілося пити, але я був у нормі. Чашка кави взагалі повернула радість життя. Хоч зранку, кажуть, я виглядаю злим і незадоволеним. Тоді я був самим собою – злим і незадоволеним упереміш із радістю. Це, звісно, недобре, але я радів, що Марійчиному батькові було гірше, ніж мені, а отже, я його перепив, а отже, у його очах я виглядав чоловіком, на якого можна покластися, чоловіком, з яким його любій донечці завжди буде добре. Та я й сам любив її більше за життя.

      Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.

      6

      Ми повернулись

Скачать книгу