Віта Ностра - Марина и Сергей Дяченко Метаморфози

Скачать книгу

Попісяти мені треба, зрозумів?

      Коли Саша вийшла з парку, коло входу нікого не було. Ні дідка з собакою, ні Білоконя. Тільки ланцюжок слідів тягся по вкритій інеєм траві.

* * *

      Валентин поїхав. Саша понадіялася – назавжди, та де там. Новий рік вони зустрічали втрьох – у сімейній атмосфері, з шампанським, з ялинкою, яку мама прикрашала сама й Сашу навіть не підпускала.

      Цілу ніч надворі бахкали петарди. О пів на п’яту ранку, коли мама й Валентин усе ще дивилися по тридесятому місцевому каналу «Іронію долі», Саша взула чоботи (бігати по снігу в кросівках вона не наважувалась) і намотала шарф поверх куртки.

      – Ти все-таки йдеш? – запитав з кімнати Валентин. – Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю…

      Саша вийшла, нічого не відповівши. Сніг перед будинком був посипаний конфетті, подекуди з підталого снігу стирчали недогарки бенгальських вогнів. Саша побігла.

      Світилися вікна. Бродили веселі п’яні компанії. У парку в заметах валялися пляшки з-під шампанського. Саша бігла, слухаючи, як хрускотить сніг, відчуваючи, як морозом прихоплює вологі ніздрі, дивлячись, як тане в повітрі хмарина подиху. «Ну й характер у тебе, Олександро, заздрю». Тут у кожного виробиться характер. І хоч зв’язок між Сашиним ранковим сном неочевидний і недоказовий – з передінфарктним станом у чужої, власне кажучи, людини… Хоч уже на ту мить – не чужої, ні… Щось сталося з мамою, щось змінилося, вона ще молода, але ж вона не буде вічно молода…

      Отож. Хоч і недоказовий такий зв’язок – він є, Саша точно знає й обманутися не має права. От і замкнулося перше коло.

      Саша бігла тепер уже по власних слідах. Намагалася потрапляти рівненько, слід у слід. Спершу неусвідомлено. А потім – з цікавістю. По колу. Слід у слід. Давно не видно було Іванового діда з його шавкою. Позбувся безсоння? Чи занедужав, не виходить? Відколи романтичне ранкове побачення закінчилось так ганебно й вульгарно, Саша й Кінь майже не розмовляли. Трималися, як звичайно, стримано, байдуже. Наче нічого не сталося. Не вдалося принцесу розкодувати.

      Саша отямилася. Яке це коло: восьме? Десяте? Багаторазово повторені сліди на снігу стали більшими й глибокими, наче тут пробігла снігова людина у величезних валянках.

      З темного неба повалив сніг. Десь проїхала, виючи сиреною, «швидка допомога». Не до нас, подумала Саша з похмурим задоволенням. Не про нас. З нами нічого не може статися.

      Справляти природні потреби на морозі – задоволення невелике. Саша вибралася з кущів, ретельно застібаючись, обтрушуючи сніг, що нападав з гілок. Було б здорово, якби ці прокляті монети ніхто, крім неї, не бачив. Але ж бачать… Позавчора мама запитала, випадково наткнувшись на «денний виторг»: «Що це в тебе знову?» Саша збрехала, що це латунний сплав, фішки для гри… Яке там казино, ти що! Гра, як у шашки, ми в школі граємось…

      Мама повірила. Бо раніше Саша ніколи їй не брехала. Ну майже ніколи.

      Вона зайшла у квартиру. Двері в мамину кімнату були зачинені. Стояла щільна тиша, тільки сніг шелестів, ударяючись об бляшані козирки вікон.

      Саша пройшла у ванну. Увімкнула гарячу воду й довго дивилась, як тече

Скачать книгу